Беручи участь у походах під час важких боїв проти переважаючих сил російської червоної армії, він забезпечував поповнення українського війська особовим складом….
Молодий перспективний військовий хірург капітан медичної служби Тарас Шеремета прибув до Житомирського шпиталю не з академічної лави, а вже коли відбувся як військовий хірург і набув безцінного професійного досвіду на передовій.
Як і багатьом випускникам воєнної доби, молодому лікареві Тарасу Шереметі доля приготувала випробування війною одразу після закінчення навчання в Українській військово-медичній академії. 2 квітня 2017-го відгримів випускний бал, а вже 3 квітня весь випуск був у АТО, де бахкали гармати й реактивні системи залпового вогню.
У кожного хірурга — своя біль
— Навряд чи згадаю, скільки поранених пройшло через мої руки впродовж роботи в Маріуполі та інших населених пунктах на Приазов’ї. Але їх було чимало, — каже хірург. — Бувало, на тиждень — лише кілька чоловік, а було й таке, що доводилося оперувати 17 воїнів і цивільних за тиждень. Найбільше ж водночас до мого відділення надходило 12 поранених.
Згодом лікаря-початківця призначили очільником хірургічного відділення 61-го Військово-медичного госпіталю. Траплялися травматичні ампутації кінцівок і такі важкі поранення, коли доводилося самому їх ампутувати. Та це, вважає Тарас Шеремета, скоріше, не заслуга, а біль кожного хірурга. Бо справжній показник професіоналізму не у правильно проведеній ампутації, а якраз у тім, аби її уникнути — врятувати руку чи ногу пораненому. На жаль, не завжди це залежить від професіоналізму хірурга. Втім, капітан медслужби критично ставиться до своєї роботи і щиро радіє тому, що в його практиці врятованих кінцівок таки більше, аніж втрачених.
Куль і осколків за два з половиною роки практики хірург Шеремета витягнув безліч. Але були й такі випадки, коли в операційній хірургам асистували сапери! Як тоді, коли постріл із підствольного гранатомета застряг у бійця в стегні.
Операція в шоломах і бронежилетах
— На той час я був старшим групи підсилення медперсоналу в районній лікарні у Волновасі, — згадує начальник відділення. — Анестезіолог — полковник медслужби Наталія Мамай, колеги — судинний хірург капітан Павло Казьонов, травматолог капітан Ігор Палій та хірург старший лейтенант Максим Романов. Спочатку ми думали, що там лише підривач. Ігор витягнув його, але на сідниці залишилася гематома. Зробили рентген. Знімок показав, що там причаїлася… власне, осколочна граната! Довелося викликати сапера і працювати в шоломах та бронежилетах. Тоді Паша Казьонов видалив гранату, а сапер у стерильних рукавичках обережно витягнув її, поклав у каску, виніс та підірвав.
Інший подібний випадок трапився узимку цього року. У парі з одеським колегою полковником медслужби Ігорем Гончаренком у Маріупольському госпіталі Шереметі довелося оперувати морпіха з осколковими пораненнями.
— Під час бою він стріляв із підствольного гранатомета, — розповідає лікар. — Шість пострілів виконав нормально, а сьомий якось не так вийшов із каналу ствола, в результаті чого боєць зазнав поранення. Знімок показав наявність сторонніх тіл — осколків.
Хірург розвів краї рани і побачив замість гострих уламків… гладесеньку блискучу поверхню із заводським маркуванням! Виявилося — корпус підривача. Оскільки це все ж — не граната з розривним зарядом, вирішив саперів не викликати, а вправитися самотужки. Офіцери вивели решту медперсоналу з перев’язочної, удвох обережно розхитали і витягли підривач. Після цього зупинили кровотечу, стабілізували стан пораненого й вертольотом доправили до Дніпровського шпиталю.
Нова модель лікування
Специфіка відділення, яке очолює капітан медслужби Шеремета — лікування гнійних ран. І він широко використовує в роботі придбані волонтерами VAC-апарати — вакуумні насоси для терапії гнійних ран негативним тиском.
— Цю методику в довоєнній Україні застосовували епізодично, і лише у 2014-му її почали використовувати масово, — пояснює Тарас Сергійович. — Мене VAC-терапії навчав відомий в Україні й далеко за її межами професор Сергій Асланян. З його легкої руки п’ять років тому у військових госпіталях цю методику почали широко використовувати для лікування поранень з дефектами м’яких тканин, трофічних виразок зі значним дефектом, ран, що мляво загоюються, нагноєних ендопротезів та післяопераційних нагноєнь.
Завдяки такій терапії лікар Шеремета й очолюваний ним колектив відділення гнійної хірургії має змогу лікувати поранених і хворих на вищому рівні. Після операцій та VAC-терапії він виконує пацієнтам і пластичні операції. Цьому навчився теж під час здобуття академічної освіти в іншого світила — професора Олександра Борзих, який з початком війни виїхав із рідного Донецька й рятує поранених та навчає майбутніх офіцерів-медиків у столиці.
Отже, модель лікування пораненого у відділенні гнійної хірургії передбачає VAC-терапію й пластичну хірургію після неї. До прикладу, одна з нещодавніх операцій Тараса Шеремети являла собою пересадку тонкого шару шкіри зі стегна на гомілку — на рану, що загоюється після успішної VAC-терапії. І це — у військовому шпиталі, панове!
