Військовий інститут Київського національного університету імені Тараса Шевченка (ВІКНУ) — це сучасний військовий навчальний заклад, який готує фахівців з повною…
Фотограф Сергій Ваганов людина в професійному середовищі досить відома. У нього, як у справжнього художника, є свій неупереджений і пронизливий погляд на навколишній світ.
Він володар численних премій із фотожурналістики. Його світлина обгорілого після аварії на шахті імені Засядька шахтаря 2000 року потрапила в рейтинг «Найкращих журналістських фотографій I десятиліття XXI століття» новинного агентства MSNBC.
Однак найбільшої популярності набули його роботи в період з 2014 по 2018 роки. Вони краще за слова очевидців передають період, картину того, що відбувається на сході України. Причому у Сергія була можливість працювати не тільки на підконтрольній, але і на тимчасово окупованій території України. Користувачі фейсбуку добре пам’ятають його «Історію донецького життя в фотографіях», де відображена хронологія подій, що передувала початку російської агресії на Донбасі.
Потім була хронологія вже самої війни: не прикрашена і безжальна. У травні 2014 року його фотознімки з Донецького моргу, де штабелями лежали трупи російських найманців, знищених під час штурму Донецького аеропорту, обійшли багато світових ЗМІ.
Народився Сергій Ваганов на Уралі в родині військовослужбовця, офіцера фронтовика. Наприкінці 60-х років разом із батьками переїхав до міста Жданов, нині Маріуполь. Там же закінчив школу і вступив до Донецького медичного інституту.
Ще в дитинстві прийшло до нього захоплення фотографією. Почалося все з подарованого батьком фотоапарата «Смєна». Перші знімки, перший досвід дали поштовх і мотивацію до серйознішого ставлення до цього заняття. Як каже Сергій, справжня фотографія повинна передавати суть і сенс події, характер та емоції людини. Згадує в зв’язку з цим перше завдання, яке йому дали в газеті «Приазовский рабочий», — зробити знімок новобудови. Не моргнувши оком, сфотографував кілька п’ятиповерхівок. Редактор забракував. А коли наступного дня приніс панораму новобудов, під повитими димом трубами металургійного комбінату, той просто обімлів. Похвалив. Але в друк не дав.
До того, як зробити фотографію своєю професією, Сергій більше ніж 20 років пропрацював лікарем-травматологом в Авдіївці.
— Робота травматолога — це не тільки зашивання ран і накладання гіпсу, — каже Сергій, — це і навички психотерапевта. Потрібно вміти допомогти людині психологічно пережити фізичний біль. Тут усе, як у житті: одному допомагає добре слово, а іншого до тями приводить жорсткий ляпас.
Може, цей досвід допоміг йому подолати драматичні моменти і у власному житті. Перший жорстокий удар стався в квітні-травні 2014 року: в рідний Донецьк хлинув потік російських окупантів. Спочатку їх привозили автобусами з Бєлгорода і Таганрога під виглядом «туристів». Здебільшого це були напівкримінальні особистості, що підбивали бабусь на тоді ще нечисленних мітингах скоріше покликати Путіна і оголосити війну «київській хунті». Потім це були новенькі військові КамАЗи з до зубів озброєними кадирівцями і напівп’яними козачками. В душі у Сергія кипіла буря ненависті до цих людей, але він нічим не видавав її, а просто робив свою роботу. День у день фотографував галасливі збіговиська заїжджих і місцевих маргіналів, яким дали зброю і оголосили, що вони захисники Донбасу. Коли зі Слов’янська до Донецька вийшла з оточення колона терориста Гіркіна, сподівався, що нарешті відплата звершиться. Але через 8 годин уже фотографував, як в’їжджають на вулиці Донецька бойовики. Вони раділи своїй безкарності. Сергій стискав зуби і продовжував фотографувати. Ввечері, знесилений і морально розчавлений, їхав у трамваї додому. Біля вікна сидів бойовик і по телефону комусь жваво розповідав, як вони спокійно дійшли до Донецька. Між ніг у нього стояв автомат, а на розвантажувальному жилеті висів ніж у чохлі. Сергій стояв поруч і зловив себе на тому, що пильно спостерігає за точкою, що пульсує, між ключицею і шиєю терориста. Як для травматолога потрапити в цю точку йому було б не складно. Мучила тільки одна думка, чи зможе швидко впоратися із застібкою на чохлі ножа. Він не зробив цього. Знову дістав фотоапарат і клацнув затвором.
23 вересня 2014 року поблизу селища Піски загинула дружина Сергія. Вона була лікарем у підрозділі так званих ополченців російських окупаційних військ. Сергій її дуже любив, але навіть ця любов не змогла подолати прірву нерозуміння в речах, які для нього завжди були очевидними.
Більше в Донецьку його нічого не тримало. Сергій переїхав до Маріуполя і повністю віддався роботі, намагаючись заглушити моральний біль від непоправної втрати. Виїжджав на передову, робив прекрасні фоторепортажі про бойові будні українських танкістів, артилеристів і піхотинців.
25 січня став переломним у його кар’єрі. Сергій Ваганов став свідком жорстокого обстрілу російськими «Градами» мікрорайону Східний у Маріуполі. Коли робив знімки розбитих будинків і машин, загиблих мирних жителів, мимоволі згадував розповідь свого батька. У 1943 році той звільняв ці місця від нацистів, був командиром кулеметно-мінометного взводу. Їхній підрозділ потрапив під вогонь своїх же «Катюш». Так, це було випадковістю, збігом обставин, але для батька і його товаришів, коли вони ховалися від розривів ракет, страшно було навіть подумати, що вони можуть загинути не від руки ворога. Тепер Сергій з гіркотою думав, що цього разу вогонь по своїх не був для росіян випадковим. Вони цілеспрямовано вбивали мирних людей, переслідуючи тільки одну мету, — залякати народ, який посмів стати на захист свого суверенітету. Сьогодні знімки фотокореспондента Сергія Ваганова не просто історія війни — це доказ військових злочинів Росії проти України.
