Щоб на власні очі побачити, як формується еліта українського війська, кореспондент АрміяInform відвідав навчально-тренувальний центр Сил спеціальних операцій. Саме тут…
Заступник командира десантно-штурмової роти Штельмах Сергій розповів кореспонденту АрміяІnform про важкі бої в Донецькій області у 2015-му.
Якщо ворог прийшов, треба діяти
— Сергію, у вас старовинне прізвище, чи не з козацького роду?
— Справді коріння мого роду тягнеться з козацьких часів. «Штельмах» — це майстер, який робив карети, а поширене прізвище «Стельмах» означало, що це майстер, який виготовляв селянські вози.
Мій рід із діда-прадіда живе в селі Верхнячка Христинівського району Черкащини. Знаю рідню до сьомого коліна. Мої бабусі розказували про своїх дідів, а я вже про них — власним дітям. Маю двох синів, якими пишаюсь. Старший Євген закінчив Вінницький транспортний коледж, молодший Юрій навчається у військовому виші. Мій дід Захар по батьковій лінії був офіцером і загинув у 1944 році. Дід моєї дружини Євстафій — танкіст, дійшов до Берліна. Рідний брат бабусі служив у Скоропадського. У нашої родини велика історія…
— Що змусило піти на війну?
— За фахом я вчитель праці. Після того, як відслужив строкову, повернувся в село. Але в сільській школі, як виявилось, немає вакансій учителя праці. І тоді запропонували викладати військову підготовку в селі Угловата. За роки праці виховав багато чудових хлопців. Одного чорного дня дізнався, що загинув мій учень — Діма Кузьмин. Він воював у батальйоні «Донбас». Незадовго до Майдану Дмитро заїжджав до мене. Я був настільки вражений і спантеличений тією звісткою, що зібрався й поїхав у райвійськкомат, де мені підтвердили загибель цього хлопця. Події на Майдані, в Криму, відсутність наказу на мобілізацію у військкоматі, все це тільки вказувало, що ворог прийшов на нашу землю і треба діяти.
Люди із «Кременя»
— Спочатку мене як офіцера запасу направили в один із військових інститутів у столицю, де три тижні разом з іншими проходив перепідготовку, — продовжує співрозмовник. — Після закінчення курсу в комісії запитали, де бажаю служити. Відповідь була така: 72-га або 30-та бригади. Одразу поцікавилися, чому саме в цих частинах? Я відповів — там служать мої учні.
Та сталося так, що направили у 81-шу аеромобільну бригаду. На житомирському полігоні тоді формували батальйонно-тактичну групу «Кремінь». Її командування прийняв ексафганець полковник Чуйко. Командиром нашої роти був Саша «Бояр» родом із Гадяча. Разом із Сашком служити в армію прийшли добровольці з різних батальйонів: ОУН, «Донбас», «Айдар» й інших.
Нашу роту командування вважало найбоєздатнішою і ми першими відправились на схід. Коли вже були з технікою на марші, надійшла інформація, що повний список нашої роти в руках у «Гіві». Нам із цим покидьком довелося воювати. Бойову діяльність почали під Слов’янськом, потім підтримали у важку годину 30-ту бригаду в районі Попасної. За час першої ротації, за підрахунками противника, рота знищила понад 300 росіян і сепаратистів.
— Який випадок особливо запам’ятався на війні?
— 2 серпня 2015 року було «свято ВДВ». Тоді по радіостанції наш командир «Бояр», почув голос «Гіві»: «Поздравляю с праздничком, ждите подарок». Майже одразу сепаратисти розпочали обстріл наших позицій «Градами» і артилерією 152-го калібру.
У нас був майор «Оса», кадровий артилерист із Києва. Зробив необхідні розрахунки і сказав: «Ну что, господа, занимайте места в партере, начинаем представление». Наша артилерія відкрила потужний вогонь у відповідь, до них доєдналися наші ротні міномети. Потрапили у замаскований склад ворога на території цементного заводу в районі Спартака. Горіло довго і яскраво. А враховуючи те , що міномети у нас були 4-ї категорії, які воювали ще в Афганістані, хлопці показали майстер-клас.
Перейшов лінію фронту в чому був…
— У нашому підрозділі був боєць Саша, позивний «Кіт», із Запоріжжя, — пригадує далі Сергій. — Поряд розташувались позиції 93-ї бригади. У них пролунав вибух — росіяни поставили розтяжку із «сюрпризом». Двоє хлопців розтяжку побачили, а от «путанки» не помітили. «Кіт», ризикуючи життям, виніс обох із мінного поля.
Ще хочу згадати лікаря з рідкісним українським прізвищем — Іванов. Сергій Миколайович сам із Сніжного, військовий хірург, за плечима чотири роки Афгані
стану. За віком він був найстаршим серед нас. До нас він прийшов без документів, одразу попросився рядовим санітаром у санчастину. У двох хлопців були дуже сильні поранення — вони без бронежилетів попали під мінометний вогонь. Іванов зміг врятувати їх. Лікар потім розповів: у Сніжне зайшли росіяни й козаки. Коли на його очах розстріляли давнього товариша, військового комісара Сніжного, який не зрадив присязі, Сергій Миколайович, не заходячи додому, як кажуть, у чому був, у тому і перейшов лінію фронту.
На передовій зустрів велику кількість чудових людей і патріотів. Ми хочемо миру, але поступатися своєю землею нікому й ніколи не будемо.
