Беручи участь у походах під час важких боїв проти переважаючих сил російської червоної армії, він забезпечував поповнення українського війська особовим складом….
Від неосяжної краси Донбаського степу перехоплює подих. Але вже понад п’ять років уся ця краса смертельно небезпечна. То тут, то там на землі валяються хвостовики від мін та інші небезпечні подарунки від «братнього народу».
Бійцям на позиції «Сова» теж не до споглядань місцевих краєвидів. Вони намагаються якнайглибше вритися в кам’янисту землю.
— У денний час на нашій позиції умовно спокійно, тож сповна користуємося хвилинами затишшя, щоб дообладнати позиції, — розповідає Сергій Демьянов. — Традиційно все починається ближче до вечора.
З одного боку по «Сові» луплять із крупнокаліберних кулеметів та стрілецької зброї, а з іншого боку калібр побільше, починаючи з АГС, СПГ та закінчуючи мінометними мінами.
— Перших ми самі заспокоюємо, — продовжує свою розповідь Сергій. — А ось з другими важче — відстань не дозволяє нам дати адекватну відповідь. Тоді мій старший брат Сашко приходить на допомогу.
Сергій та Сашко Демьянови вже понад три роки воюють пліч-о-пліч. Разом пройшли приазовське селище Водяне, Станицю Луганську, сьогодні разом на Світлодарській дузі.
— Мені зверху добре видно позиції брата, тож можна сказати, що я за ним постійно приглядаю. Коли ми вдома, то, звісно, Сашко командує, адже він старший, а як повертаємося на службу — вже моя черга, тут я головний, — усміхаючись зауважує Сергій.
Не зважаючи, що брати поруч, важка солдатська робота залишає мало часу на братські обійми. Але брати підтримують один одного, де б вони не були.
