Чотири роки він перебував у російському полоні, 5 червня 2026 року його звільнили в рамках чергового обміну полоненими. Наприкінці липня…
…Вона тримала у тремтячих руках чотири червоні гербери. У неї був сумний, але на диво спокійний погляд. На її сумці – пов’язана жовто-блакитна стрічка. Дівчина для чогось дістає мобільний, і я бачу на екрані заставку з хлопцем у військовій формі з автоматом в руках… Стало зрозуміло: сьогодні Дзвін Пам’яті лунатиме за кимось із її близьких.
Наталя прийшла вшанувати пам’ять загиблих хлопців, які служили разом із її чоловіком у батальйоні «Айдар» (53-тя окрема механізована бригада). Один із них – Ярослав Бондар – був хорошим другом її коханого Дениса. Хлопці зустрілись і здружились саме на війні. До приходу в «Айдар», як розповіла Наталя, Ярослав уже служив у 72-й бригаді в Авдіївці. Потім у нього закінчився контракт і деякий час хлопець був удома на Вінниччині. Наталя згадує, як на похороні мати Ярослава плакала і розказувала, що він постійно переживав за побратимів, перебуваючи вдома. Весь у новинах, у дзвінках, душа не на місці. Довго так не витримав і знову пішов воювати, на цей раз – в «Айдар».
– Ярослав був на посту і почув вибух. Якраз звідти, куди пішли Антон Сінягуб разом із групою виконувати завдання. І… підірвались у лісосмузі. Ярослав побіг їх рятувати і теж наступив на протипіхотну міну… – оповідає Наталя. – Ось ці фото (показує на телефоні). Зроблені за два тижні до його загибелі, у жовтні 2017-го. Саме на цьому посту він і загинув.
На фото: праворуч – загиблий Ярослав, ліворуч – чоловік Наталі Денис
Дівчина також розповіла, що наступного дня хлопці з батальйону збирались розчищати ділянку місцевості. То були якраз ті кущі, через які Ярослав побіг до хлопців після почутого вибуху й підірвався… Він не зміг врятувати тих, до кого біг, але зберіг життя іншим…
