Вісім таких спільнот адміністрував мешканець Черкас, якого суд визнав винуватим у перешкоджанні законній діяльності Збройних Сил України в особливий період та призначив п’ять…
«Скіф першому», «Скіф першому».., – десь біля входу в бліндаж надривно тріщить радіостанція. Навколо все дрижить, труситься, валиться зі стелі. Нагорі – безперервні розриви 152-х. У бліндажі – комроти «Скіф», який намагається навпомацки дістатися рації, та комвзводу «Друїд». Вибух… Снаряд влучає перед входом до бліндажа, який вибуховою хвилею трощить на мотлох…
– І тут, як кажуть, я прозрів, – пригадує свій перший обстріл старший лейтенант Андрій Скоропад із позивним «Друїд», тепер вже командир роти 30-ї окремої механізованої бригади. – Я взагалі нічого не бачив і не чув, у вухах постійно пищало. Першою була думка, що я помер, друга – що осліп. Так і просидів, розгойдуючись і не розуміючи, на якому я світі, як мені здалося, секунди 3-4. Потім почав приходити до тями. Згадав, що десь поруч має бути комроти Сергій Азенко, почав йому кричати.
Комроти Азенка через отримані поранення довелося евакуювати. На щастя, Андрій, отримавши лише контузію, зміг коректувати роботу мінометів. Так 20-річний командир взводу лейтенант Скоропад, лише після півтора місяця перебування на передовій, прийняв під своє командування 4-ту роту 30-ї омбр.
– Чи злякався командувати ротою під час, по суті, мого першого бою, який тривав всю ніч? Так, трохи було таке. Але лячно було не за себе, а за людей, за життя і здоров’я яких я відповідав із того моменту. Адже і крили нас тоді жорстко, САУшки із трьох різних точок прицільно працювали по нас. Усі постріли вклалися в радіус 70 м, снаряди буквально лягали один біля одного. Той бій ми завершили без втрат. Пізніше і страх зник. Я вже зрозумів, що ротний після поранення повернеться нескоро. Тож упродовж трьох місяців до кінця ротації виконував його обов’язки.
А до цього в житті Андрія Скоропада було навчання в львівський Академії сухопутних військ, і потяг, який буквально з випуску домчав молодого офіцера у район проведення АТО.
– У військо я потрапив не випадково, у мене дід та батько військові розвідники. Хоча, якщо відверто, у дитинстві стати військовим не мріяв. Проте коли батько спитав, чи не хочу я навчатися у львівській Академії сухопутних військ, подумав, а чому б ні. Відтак із 10 класу розпочав активно готуватися до вступу.
До академії Андрій вступив без проблем. Потім було КМБ, під час якого одним із керівників курсанта Скоропада став тоді третьокурсник Сергій Азенко – саме той «Скіф», якого буде поранено 4 роки потому на очах Андрія.
– На той момент Сергій був, особливо як для першокурсників, дуже серйозним і вимогливим, фізично натренованим. Під час марш-кидків ми ледве за ним встигали. Його всі курсанти боялися та обходили стороною, але поважали за принциповість і грамотність. Особисто я йому неймовірно вдячний за все, чого він навчив мене і в Академії, і під час подальшого проходження служби.
Назавжди врізалася в пам’ять офіцера і весна 2014-го. Він першокурсник. Тоді батьки приїхали до нього на вихідні. Проте терміново відкликали і батька з відпустки, і Андрія зі звільнення із наказом терміново прибути до розташування підрозділів. Із курсантів львівської Академії було створено батальйонно-тактичну групу «Львів», яка певний час дислокувалася у Старичах. У групу потрапив і Андрій.
– Нас готували дуже круті інструктори, ми тоді навчилися завантажувати БМП, діяти на блокпостах, пройшли злагодження на рівнях відділення, взвод, рота. На той момент отримали колосальну практику, всі були готові вирушити захищати країну. Проте керівництво прийняло рішення не залучати курсантів до бойових дій.
У 2017 році лейтенант Андрій Скоропад отримав призначення в 30-ту омбр і наказ прибути у Волноваху, до місця розташування бригади.
– Після випуску в мене взагалі все миттєво відбувалося. Мав за три дні дістатися місця призначення. Пощастило, батько знайшов такі потяги, що я отримав змогу заскочити зі Львова на три години додому у Вінницю, зібратися і потім вже вирушити у Волноваху. Із Вінниці проводжала вся родина. Усі трималися мужньо, хоча пізніше дізнався, що лише щойно я зайшов у вагон, плакати почали і батьки, і сестра.
Найближчі позиції роти на териконах навпроти Докучаєвська були розміщені на відстані 300 м від противника, найдальші – 600 м. Тож противника, як розповідає офіцер, можна було побачити без бінокля.
Удруге під щільний обстріл Андрій Скоропад потрапив, вже коли виводив роту в район зосередження під час виходу із району АТО. За непідтвердженими даними, тоді по українських військових випробовували нові російські артсистеми.
– Незвичним був характерний звук польоту снаряда: складалось враження, ніби перед самим падінням вмикався двигун, з’являлося дзижчання і снаряд пришвидшувався. Вирви від них були здоровенними. Відкрите поле і жодних природних укриттів. Тож у першу ж паузу між обстрілами швидко вивів підрозділ у безпечне місце. Завдання я виконав майже без втрат, був у мене лише один легкий поранений.
Уже досвідченим командиром із бойовим досвідом вирушив Андрій Скоропад у другу ротацію під Світлодарськ. Вісім місяців пройшли спокійно. На запитання, чи важко командувати старшими за себе людьми, Андрій відповідає як справжній командир нового покоління:
– Спочатку було важкувато. У першій ротації багато моїх підлеглих пройшли 2014‒2015 роки, і я приїхав до них молодий та необстріляний. До того ж у багатьох діти старші від мене. Бувало таке, що мене не сприймали. Проте я завжди намагаюся до людини знайти правильний підхід та лояльно підходити до кожного. Вважаю, що насамперед треба бути людиною, професіоналом, а не крутим начальником. І це завжди спрацьовує.
А ще у старшого лейтенанта Скоропада є мета – переслужити свого батька, який звільнився підполковником, і за званням, і за посадою. І для досягнення цієї мети офіцер має всі можливості.
