Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
Наша безцінна національна спадщина — люди, які нині боронять Україну. На превеликий жаль, більшість із них так і не стануть відомими загалу, а їхні прізвища не потраплять на титульні сторінки історії. Але ми намагатимемося зробити все, щоб про них — сотні й тисячі воїнів із тризубом на патчі — знали їхні земляки.
Зокрема і про бійців 9-го окремого мотопіхотного батальйону «Вінницькі скіфи», які боронять наші рубежі на Світлодарській дузі.
Сергій родом із села Будеї, що на Одещині. За три роки військової служби він боронив Маріуполь і Станицю Луганську.
— Ми — піхота. І для когось це може видатися дивним, але головна наша зброя — це кирка й лопата, — розповідає Сергій.
Удень укопуємося в землю, обладнуючи позиції. Це наш своєрідний страховий поліс. Чим якісніше облаштуємося, тим вищими будуть гарантії безпеки.
— Удень укопуємося в землю, обладнуючи позиції. Це наш своєрідний страховий поліс. Чим якісніше облаштуємося, тим вищими будуть гарантії безпеки, — з усмішкою продовжує він свою розповідь. — Уночі отримуємо свої «дивіденди»: обстріли з АГС, СПГ, великокаліберних кулеметів. Так перевіряється, добре чи ні ми виконали напередодні свою роботу. Звісно, що ми не ховаємося, а завжди винагороджуємо наших «перевіряльників» адекватною відповіддю.
У Віктора з Вінниччини це перший контракт. Він тільки накопичує свій бойовий досвід.
— Строкову я не служив, — розповідає Віктор. — Тож навчатися довелося з нуля. Але поруч — побратими, які завжди підтримають, підкажуть. Та й навчання тут відбулося за прискореною програмою. Раніше скептично ставився до фрази, що військо змінює людей. Сьогодні можу сказати більше: мій вибір викликав повагу до мене знайомих і близьких.
Володимир Зелений у батальйоні з перших днів його заснування. Разом з побратимами воював поблизу Старобешевого, Новоазовська, Талаківки, Гнутового, Водяного, Попасни, Станиці Луганської.
Прийшла повістка з військкомату, і ось я майже шість років, як у війську. Сім’я, друзі просять, щоб уже повертався додому, але як можна піти, коли я роботу ще не закінчив..?
Нині він з усмішкою пригадує, що перша його посада — начальник клубу батальйону. За час війни Володимир був командиром взводу, головним старшиною батальйону, нині він — старшина мотопіхотної роти. На День захисника України його нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
— До війни я був будівельником, — розповідає він. — Прийшла повістка з військкомату, і ось я майже шість років, як у війську. Сім’я, друзі просять, щоб уже повертався додому, але як можна піти, коли я роботу ще не закінчив..?
