Відео про порятунок подружжя оприлюднив підрозділ Департаменту активних дій ГУР МО України KRAKEN. Валентин Андрійович із дружиною Людмилою Миколаївною 29 серпня хотіли…
Уже шостий рік поспіль парафія священника УПЦ Олександра Даманського — Збройні Сили України. Він капелан 25-ї повітрянодесантної бригади. На передовій зустрічає Різдво та Воскресіння Христове, проводячи службу Божу, під час перебування на ВОПах допомагає бійцям долати страхи, активно розповідає про свої поїздки в район ООС у фейсбуку та потихеньку тролить ворога.
Рішення пов’язати себе з військом для отця Олександра не є випадковим, адже родом він із Донеччини. Події, що розгортались на початку 2014-го на Сході України, бачив на власні очі.
— Озираючись на весну 2014 року, розумію, якими наївними ми були: сподівалися домовитись із проплаченими місцевими сепаратистами та заїжджими найманцями, що намагалися захопити адмінбудівлі. Тоді розумів, я маю щось робити. А ось свідоме рішення допомагати армії сформувалось 5 травня 2014 року. Тоді ми привезли продукти на блокпост за кілька кілометрів від міста Димитров (нині — Мирноград. — Ред.), де стояла наша 95-та бригада, і побачив те, чого раніше не бачив: натреновані озброєні хлопці, готові виконувати бойову роботу, бронетранспортери, ЗУшки… Прийшло усвідомлення, що ситуація серйозна. Я відчув, що священник не просто потрібний, він доречний у цих умовах. І не як людина, яка прийде і просто помахає кадилом, а як той, хто буде жити в тих самих умовах, що й бійці, буде разом з ними їсти, мерзнути, виконувати якусь роботу. І, звісно, молитися.
Лише за таких умов, вважає отець Олександр, і виникає довіра між капеланом і військовими. Його багаторічний досвід спілкування з бійцями, які місяцями перебувають далеко від дому, показує, що навіть дріб’язкові, на перший погляд, розмови стають для них віддушиною. Намагається капелан 25-ки долати і певні стереотипи, які є в суспільстві відносно представників духовенства. Так, Олександр жартує, що інколи пропонує бійцям, особливо малознайомим, ставити йому найпровокативніші запитання.
— Кажу: ну давайте, спитайте, звідки в батюшок гроші на «мерседеси». Отут хлопці злегка «зависають», усміхаючись між собою: «нічого собі», і вже з усмішкою перепитують: «так звідки ж?». І знаєте, такий легкий тролінг допомагає знайти спільну мову. Особливо, коли хлопці бачать мене постійно на моєму старенькому авто. Зближує і певний стьоб над ворогом. Колись в Авдіївській промзоні разом з місцевими активістами ми організували «музичні атаки», змусивши окупантів слухати український гімн та відому кричалку футбольних фанів. Активно користуюсь фейсбуком. Часто отримую повідомлення на кшталт: «Мені кепсько, допоможіть». Просто з передової або ж від тих, хто вже залишив військо. Відповідаю сам, даю контакти священників, які нині поряд із хлопцями. І головне, намагаюсь якнайчастіше бути на позиціях.
Стати своїм в армійському колективі допомагає і військова підготовка священника. Ще за часів СРСР Олександр Даманський пройшов строкову службу, тож як поводитися зі зброєю, знає добре. І вважає, що це мають знати всі капелани.
— Концепція військового духовенства полягає в тому, що священник обов’язково, крім духовної освіти, повинен мати за плечима курс військової підготовки. Це принципово важливо. Навіть якщо священник ніколи не застосовуватиме зброю, в критичній ситуації він має знати, з якого боку підійти до автомата в руках людини, що перебуває в стресовому стані, як правильно його забрати і як його розрядити. І в цілому десятиденного курсу (до речі, дуже корисного), який пройшли капелани ще у 2017-му, коли вводилися штатні посади священників у підрозділах, замало. Цю роботу необхідно провадити далі та поглиблювати.
А загалом, якщо говорити офіційною мовою, то для створення гарної морально-психологічної атмосфери в підрозділі потрібна системна спільна робота командира, заступника з морально-психологічного забезпечення, психолога, капелана і юриста. І ось тут, за словами отця Олександра, є певні проблеми.
— Ми ще маємо поєднати таку ланку, як психолог та священник. Сьогодні де-не-де є проблема несприйняття ними одне одного. Капеланам потрібно пояснити, щоб вони не сахалися від психології як від науки. А психологам: що психологія не така далека від релігії, як комусь може видатися, і багато методів роботи вони взяли з релігійних практик. Нещодавно я повернувся з району ООС, де доволі успішно працював разом із представником Головного управління морально-психологічного забезпечення ЗСУ. Ми провели заняття для офіцерів-психологів і структур МПЗ щодо принципів взаємодії з капеланами та релігійними організаціями. Також знов акцентували увагу на тому, щоб психолог і капелан спільно виїжджали на позиції і проводили там певний час, щоб краще зрозуміти специфіку роботи одне одного. До речі, одним зі стандартів НАТО якраз і є робота психолога та капелана у тісній зв’язці.
Іншою проблемою, пов’язаною з роботою священника у війську, є психологічне вигоряння капеланів.
— Капелани так само, як і військові, перебувають у не дуже комфортних за багатьма параметрами або стресових умовах, адже єдине, що вони не роблять, це не стріляють. Тож у них можуть розвиватися посттравматичні стресові розлади. І поки ніхто переконливо не може дати відповідь на питання, що робити в такому разі священнику і що робити з ним. Тобто в цьому напрямку немає системної роботи. В ідеалі людина, яка спроможна допомогти священнику впоратися з подібним викликом, повинна мати хоча б духовну освіту, розуміти релігійні посили й концепції та вміти працювати як психолог. Це дуже рідкісне поєднання. І щоб не втрачати кваліфіковані, мотивовані кадри, цю проблему нам ще належить розв’язати.
