Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Уже шостий рік поспіль парафія священника УПЦ Олександра Даманського — Збройні Сили України. Він капелан 25-ї повітрянодесантної бригади. На передовій зустрічає Різдво та Воскресіння Христове, проводячи службу Божу, під час перебування на ВОПах допомагає бійцям долати страхи, активно розповідає про свої поїздки в район ООС у фейсбуку та потихеньку тролить ворога.
Рішення пов’язати себе з військом для отця Олександра не є випадковим, адже родом він із Донеччини. Події, що розгортались на початку 2014-го на Сході України, бачив на власні очі.
— Озираючись на весну 2014 року, розумію, якими наївними ми були: сподівалися домовитись із проплаченими місцевими сепаратистами та заїжджими найманцями, що намагалися захопити адмінбудівлі. Тоді розумів, я маю щось робити. А ось свідоме рішення допомагати армії сформувалось 5 травня 2014 року. Тоді ми привезли продукти на блокпост за кілька кілометрів від міста Димитров (нині — Мирноград. — Ред.), де стояла наша 95-та бригада, і побачив те, чого раніше не бачив: натреновані озброєні хлопці, готові виконувати бойову роботу, бронетранспортери, ЗУшки… Прийшло усвідомлення, що ситуація серйозна. Я відчув, що священник не просто потрібний, він доречний у цих умовах. І не як людина, яка прийде і просто помахає кадилом, а як той, хто буде жити в тих самих умовах, що й бійці, буде разом з ними їсти, мерзнути, виконувати якусь роботу. І, звісно, молитися.
Лише за таких умов, вважає отець Олександр, і виникає довіра між капеланом і військовими. Його багаторічний досвід спілкування з бійцями, які місяцями перебувають далеко від дому, показує, що навіть дріб’язкові, на перший погляд, розмови стають для них віддушиною. Намагається капелан 25-ки долати і певні стереотипи, які є в суспільстві відносно представників духовенства. Так, Олександр жартує, що інколи пропонує бійцям, особливо малознайомим, ставити йому найпровокативніші запитання.
— Кажу: ну давайте, спитайте, звідки в батюшок гроші на «мерседеси». Отут хлопці злегка «зависають», усміхаючись між собою: «нічого собі», і вже з усмішкою перепитують: «так звідки ж?». І знаєте, такий легкий тролінг допомагає знайти спільну мову. Особливо, коли хлопці бачать мене постійно на моєму старенькому авто. Зближує і певний стьоб над ворогом. Колись в Авдіївській промзоні разом з місцевими активістами ми організували «музичні атаки», змусивши окупантів слухати український гімн та відому кричалку футбольних фанів. Активно користуюсь фейсбуком. Часто отримую повідомлення на кшталт: «Мені кепсько, допоможіть». Просто з передової або ж від тих, хто вже залишив військо. Відповідаю сам, даю контакти священників, які нині поряд із хлопцями. І головне, намагаюсь якнайчастіше бути на позиціях.
Стати своїм в армійському колективі допомагає і військова підготовка священника. Ще за часів СРСР Олександр Даманський пройшов строкову службу, тож як поводитися зі зброєю, знає добре. І вважає, що це мають знати всі капелани.
— Концепція військового духовенства полягає в тому, що священник обов’язково, крім духовної освіти, повинен мати за плечима курс військової підготовки. Це принципово важливо. Навіть якщо священник ніколи не застосовуватиме зброю, в критичній ситуації він має знати, з якого боку підійти до автомата в руках людини, що перебуває в стресовому стані, як правильно його забрати і як його розрядити. І в цілому десятиденного курсу (до речі, дуже корисного), який пройшли капелани ще у 2017-му, коли вводилися штатні посади священників у підрозділах, замало. Цю роботу необхідно провадити далі та поглиблювати.
А загалом, якщо говорити офіційною мовою, то для створення гарної морально-психологічної атмосфери в підрозділі потрібна системна спільна робота командира, заступника з морально-психологічного забезпечення, психолога, капелана і юриста. І ось тут, за словами отця Олександра, є певні проблеми.
— Ми ще маємо поєднати таку ланку, як психолог та священник. Сьогодні де-не-де є проблема несприйняття ними одне одного. Капеланам потрібно пояснити, щоб вони не сахалися від психології як від науки. А психологам: що психологія не така далека від релігії, як комусь може видатися, і багато методів роботи вони взяли з релігійних практик. Нещодавно я повернувся з району ООС, де доволі успішно працював разом із представником Головного управління морально-психологічного забезпечення ЗСУ. Ми провели заняття для офіцерів-психологів і структур МПЗ щодо принципів взаємодії з капеланами та релігійними організаціями. Також знов акцентували увагу на тому, щоб психолог і капелан спільно виїжджали на позиції і проводили там певний час, щоб краще зрозуміти специфіку роботи одне одного. До речі, одним зі стандартів НАТО якраз і є робота психолога та капелана у тісній зв’язці.
Іншою проблемою, пов’язаною з роботою священника у війську, є психологічне вигоряння капеланів.
— Капелани так само, як і військові, перебувають у не дуже комфортних за багатьма параметрами або стресових умовах, адже єдине, що вони не роблять, це не стріляють. Тож у них можуть розвиватися посттравматичні стресові розлади. І поки ніхто переконливо не може дати відповідь на питання, що робити в такому разі священнику і що робити з ним. Тобто в цьому напрямку немає системної роботи. В ідеалі людина, яка спроможна допомогти священнику впоратися з подібним викликом, повинна мати хоча б духовну освіту, розуміти релігійні посили й концепції та вміти працювати як психолог. Це дуже рідкісне поєднання. І щоб не втрачати кваліфіковані, мотивовані кадри, цю проблему нам ще належить розв’язати.
