Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Сьогодні, 27 вересня, у Меморіальному комплексі на території Міністерства оборони України під час щоденного церемоніалу вшанування пам’яті захисників України, які загинули цього дня у різні роки внаслідок російської збройної агресії на Сході України, Дзвін Пам’яті пролунав шість разів.
Вічна слава звитяжцям-патріотам!
У пам’ятному заході взяли участь керівництво оборонного відомства, офіцери та працівники структурних підрозділів Міністерства оборони та Генерального штабу ЗС України, слухачі Національного університету оборони імені Івана Черняховського, курсанти Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут та мати загиблого Дениса Чередниченка – Марина Михайлівна.
Дзвін Пам’яті пролунав на честь загиблих воїнів 169-го навчального центру Сухопутних військ ЗСУ: молодшого сержанта Озерова Максима Петровича, старшого солдата Приходька Олександра Валентиновича, солдата Чередниченка Дениса Ігоровича, старшого сержанта Боднара Василя Федоровича з батальйону «Айдар», старшини Скаковського Романа Миколайовича з 80-ї окремої десантно-штурмової бригади та прапорщика служби цивільного захисту Чаркіна Сергія Вікторовича.
Молодший сержант Максим Озеров виріс у багатодітній родині. Після строкової служби обрав військову стезю й залишився служити за контрактом. Загинув у 2014-му в районі селища Малоорлівка (Шахтарський район, Донецька область), під час нічного обстрілу блокпоста з РСЗВ «Град», гранатометів, мінометів і танків. Разом із Максимом тоді полягли Денис Чередниченко й Олександр Приходько.
Старший сержант Василь Боднар – учасник Революції Гідності, брав участь у боях за Луганськ, Металіст, Щастя. Загинув 2014-го під час мінометного обстрілу блокпоста в Щасті.
Старшина Роман Скаковський – професійний військовий. Брав участь у багатьох спільних міжнародних навчаннях та миротворчій місії у ДР Конго. 24 серпня 2014 року під час штурму російськими військами Луганського аеропорту Роман зазнав важких поранень. Понад місяць лікарі боролися за його життя, проте зробити неможливе їм не вдалося – Роман помер 27 вересня.
Рокова ніч на позиції «Панама»
Після церемоніалу кореспондент АрміїInform поспілкувався з мамою загиблого солдата Дениса Чередниченка. Як не важко сьогодні Марині Михайлівні, але вона знаходить в собі сили жити. Жити хоча б заради пам’яті сина.
За її словами, Денис ріс дуже правильним хлопцем. У нього було загострене сприйняття справедливості. Всі конфлікти намагався гасити на початку. Навіть хлопці в школі його називали «Миротворець». Дуже гарно малював.
– Я завжди вважала, що син обере якийсь творчий фах, настільки він мав тонку душу, – говорить Марина Михайлівна.
Проте іншої думки був Денис. У 18 років він із першою ж повісткою пішов до військкомату. Тоді, у 2002-му, охочих відслужити строкову службу було, відверто скажемо, небагато. Денис сидів у черзі на прийом до військового комісара в компанії хлопців, «озброєних» різними довідками, щоб «відкосити» від служби. Зайшовши в кабінет, почув від утомленого офіцера: «Ну, давай уже свою довідку…» Денис спокійно відповів, що бажає служити. Здивований військком направив його на медкомісію. Так Денис потрапив на строкову в десантну частину.
– Після служби син повернувся геть іншим. У дитинстві його зовсім не цікавило військове життя. А відтоді почав активно займатися страйкболом, читав багато спеціальної літератури, з’явилися друзі-військові, – згадує Марина Михайлівна.
Денис також не міг терпіти неправду і несправедливість. Тому й не всидів удома ані під час Революції Гідності, ані тоді, як оголосили мобілізацію.
Його підрозділ направили в район проведення АТО. Їхня позиція «Панама» була неподалік селища Малоорлівка. В ту рокову ніч на 27 вересня Денис змінився після чергування, втомлено зняв каску та бронежилет і готувався до відпочинку. Тишу ночі розірвали звуки перших «прильотів». Денис визирнув із бліндажа і побачив, що п’ятеро побратимів стоять в німому оціпенінні й навіть не намагаються забігти до укриття. Він стрімголов кинувся до хлопців і мало не силоміць закидав їх до шанцю. П’ятьох урятував, але сам заскочити не встиг. Уламки міни, яка розірвалася за метр від Дениса, перервали життя звитяжця…
– У Дениса була наречена – Даша. Я їй кажу: «Доню, треба далі жити. Знайди хлопця, виходь заміж. Народите діточок, може мене хоча б кумою візьмете…» Намагаюся жити, навіть знаходити хоч якісь приводи для оптимізму, – каже пані Марина.
Мама героя силиться усміхатися, проте непрохана сльоза зрадливо видає весь той біль і горе від втрати найдорожчої людини.
