Відео про порятунок подружжя оприлюднив підрозділ Департаменту активних дій ГУР МО України KRAKEN. Валентин Андрійович із дружиною Людмилою Миколаївною 29 серпня хотіли…
Станиця Луганська. До війни це місто з тісними економічно-соціальними зв’язками із обласним центром Луганськом. Люди їздили туди на роботу та до лікарень, скуповувалися у торговельних центрах, навчалися в університетах. Мешканців двох міст розділяли лише кілька кілометрів шляху і Сіверський Донець. Та річка – не перепона, якщо Є МІСТ… Коли БУВ МІСТ…
Ситуація змінилася після захоплення Луганська у 2014-му. Міст підірвали, тож зв’язок із вільною від «руського міра» територією України був розірваний. Обласний центр фактично був відданий на розграбунок. Подекуди до країни-агресора вивозилися цілі заводи. З полиць магазинів зникли українські продукти. Помалу настала гуманітарна криза.
Україна – не Росія. Ми звикли цінувати своїх. Тож невдовзі на місці зруйнованого мосту з’явився контрольний пункт в’їзду-виїзду громадян через лінію розмежування у Станиці Луганській. Це був єдиний шлях між окупованим Росією Луганськом і підконтрольною Україні територією.
Ним щодня користуються більше десяти тисяч українців, які проживають на величезній північній території окупованої частини Луганської області. Люди долають прірву за допомогою дерев’яного трапу, зведеного українською стороною. Його пропускна спроможність обмежена. Тож доводиться вистоювати багатокілометрові черги, щоб потрапити на інший бік. Хтось, подолавши цей шлях одного разу, вирішує ніколи не повертатись. І таких людей цілком можна зрозуміти. А хтось – іде цим шляхом щодня, щотижня, щомісяця. Такими є реалії жителів Луганщини…
Раніше в рамках Мінських угод розглядалась можливість відкриття пункту пропуску в Золотому, але цього не сталося. Причина проста – це стратегічно невигідно для російської адміністрації в Луганську. Також пропонувалось відкрити КПВВ у Щасті, але це вже було неприйнятним для української сторони. Пошуки компромісу тривали досить довго, а всерйоз про відновлення мосту заговорили лише кілька місяців тому. Але і нині реалізація амбітного плану під великим питанням. Адже…
У Станиці Луганській вже два місяці розводять війська. За Мінськими угодами 2016 року, бойовики повинні відійти на південний схід, до памʼятника князю Ігорю, а українська армія – пересунутися на північний захід, до білого стовпа ОБСЄ – біля самого пропускного пункту. До цього бліндажі були обладнані майже впритул до розлому мосту.
1 вересня бойовики вкотре порушили умови розведення сил і відмовились гарантувати безпеку в районі. Російські найманці відверто заявили, що навіть не планують виконувати демонтаж фортифікаційних споруд зі свого боку… Поведінка бойовиків була прогнозованою, адже така ситуація повторюється вже не вперше.
Наступного дня президент України Володимир Зеленський заявив, що Україна починає будувати міст в Станиці Луганській. І 2 вересня українська сторона приступила до демонтажу останньої фортифікайної споруди в районі КПВВ Станиця Луганська. Терористи на той час лише імітували роботи із демонтажу власних укріплень.
– Замість активних дій з демонтажу фортифікаційних споруд, російські найманці з тильного боку розмістили чергову тимчасову споруду «кунг» з написом так званого СЦКК, тим самим зафіксувавши свою присутність на ділянці розведення №1. Відповідно до Рамкового рішення ТКГ ділянка розведення «Станиця Луганська» має бути вільною від будь-яких мілітарних структур, – пояснив керівник української сторони СЦКК Олександр Борщевський.
Він додав, що основною причиною, чому досі не відбувається початок робіт з ремонту мосту, – відсутність гарантій безпеки для українських спеціалістів із розмінування з боку незаконних збройних формувань. Необхідні запити були відправлені в окупаційні адміністрації по лінії ОБСЄ, однак відповіді немає.
Тим часом українська сторона станом на 7 вересня повністю відвела свої підрозділи, демонтувала всі фортифікаційні споруди і навіть розмінувала більшість території під мостом. Тепер жоден український військовий зі зброєю не має права навіть заходити у демілітаризовану зону. На усій українській ділянці КПВВ працюють виключно представники поліції, які здійснюють контроль перетину громадянами лінії розмежування.
У цей самий час, через постійну присутність ОБСЄ та телекамер, окупанти дещо активізують роботу щодо відведення. Неозброєним оком помітно, що це лише імітація, адже на їхній частині мосту продовжують перебувати російські військові зі зброєю, залишки фортифікаційних споруд і «кунг».
Тим часом українські фахівці ДСНС повністю розмінували підконтрольну територію під мостом, розчистили її від чагарників, дерев та сміття і підготували до початку інженерних робіт. Окупанти ж навпаки скидали під міст будівельне сміття й автомобільні шини. А на додачу – обливали пальним і підпалювали.
Примітно, що цим займалися їхні пожежники. На КПВВ навіть жарт придумали: «Знаєте різницю між ЛНРівськими пожежниками і українськими? Перші – палять, другі – гасять». Через охоплені полум’ям шини навколо мосту стояли стовпи чорного їдучого диму, яким труїлися люди, що працювали під мостом. Це ще один спосіб затягування робіт…
Станом на 9 вересня Українська сторона виконала всі пункти домовленостей про розведення в односторонньому порядку та, попри опір окупантів, підготувала підконтрольну частину мосту до ремонту.
Навіть незважаючи на потужну інформаційну атаку в російських ЗМІ, Росії не вдалося виставити Україну бездіяльною, через що окупаційна адміністрація вимушена була піти на поступки. Сьогодні відбулася контактна зустріч представників ОБСЄ, СЦКК, інженерів та робітників. Під час зустрічі були досягнуті гарантії безпеки з боку окупаційних військ та домовленості щодо надання доступу українських фахівців на непідконтрольну сторону мосту.
Питання відновлення мосту через Сіверський Донець дійсно є стратегічно важливим для України у плані реінтеграції окупованих територій. Перетин лінії розмежування не повинен нагадувати сім кіл пекла. Він має бути безпечним і комфортними, на власному чи громадському автомобільному транспорті. Але чи буде міст відновлено, коли та якою ціною – покаже час.
