Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
Військовослужбовці Збройних Сил, бійці добровольчих батальйонів, волонтери та воєнкори, яким пощастило вижити та пройти крізь пекельний «зелений» коридор нині є унікальними носіями інформації, що наче калейдоскоп з розрізнених частинок складає повну картину подій у серпні 2014 року.
АрміяInform вже публікувала спогади бійця-добровольця Юрія Бурляя про вихід з оточення:
Один з його товаришів по службі у добровольчому батальйоні МВС «Миротворець», з яким вони разом перебували у Іловайську тепер навчається на 2-му курсі факультету ракетних військ і артилерії Національної академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. 30-річний дніпрянин Олександр Дрозд також погодився розповісти кореспонденту АрміяInform про те, що відбувалося 5 років тому в Іловайську:
– Нас ввели в місто на допомогу іншим добробатам. Броні у місті не було в жодного з батальйонів. «Збройники», як ми називали колег з ЗСУ, забезпечили вхід «Миротворця» в Іловайськ, супроводивши бронею до околиць. А армійські артилеристи «накидали» димових снарядів для постановки маскувальної завіси. Далі вже мусили справлятись самі.
При в’їзді в Іловайськ була розташована тимчасова база батальйону «Донбас», трішки далі, у будівлі дитсадка стояли «Київ-1» та «Світязь». А ми підтягнулись до залізничного депо, на допомогу батальйону «Херсон». Там їх перебувало небагато, десь осіб 25. Це було дуже доречно, адже за коліями, метрів зо 300 від нас у будівлі школи вже були позиції бойовиків. З озброєння у нас була лише стрілецька зброя. А найважчим калібром, який був під рукою можна назвати РПГ-7. Усі чекали, що підтягнеться на підсилення бронетехніка і ми підемо на зачистку вулиць…
«БК закінчився на другий день, гранати з пластику…»
Спочатку планували просуватись далі. Про відступ – не думали. Але довелось сидіти в депо, чекали на «броню». А ворог тим часом вже кілька разів обійшов навколо нашої позиції. А дещо згодом з’явився ворожий танк. І тоді вже зрозуміли, що щось пішло не за планом. Десь оголився фронт і бойовики почали отримувати підкріплення.
На другу добу майже закінчився боєкомплект. Наш батальйон був міліцейським, а відтак, і норми видачі боєприпасів були МВС-ні. Не як у Збройних Силах. До прикладу, у мене було 8 споряджених магазинів на момент початку штурму Іловайська. Та й гранати нам видали не Ф-1 чи РГД-5, а міліцейські пластмасові РГО та РГН.
Наш комбат Андрій Тетерук домовився і ми змушені були на нашому броньованому «Шевроле», до слова, напевно, єдиному броньованому автотранспорті на той час у місті, прориватися на базу «Донбасу» за боєприпасами. Виїжджаємо під обстрілом, під’їжджаємо до їхньої бази, а вони вже також «у кільці». Прориваємось під обстрілом, вантажимо БК скільки влізе, і так само під обстрілом повертаємось. І так робили тричі! Фактично, 26-27 серпня вже всі підрозділи, що були в місті, перебували в оточенні. Рештки батальйону «Дніпро-1» відійшли на базу «Донбасу», а ми залишились в депо. Фланг вже ніхто не прикривав, інтенсивність боїв зросла.
В самому Іловайську російських «регулярів» ми не бачили. А от зойки на кшталт «Аллах акбар» з боку ворога під час вуличних боїв було чутно. Згодом, взявши в полон ворожого корегувальника артвогню, дізнались, що в місто зайшло до п’яти сотень кадирівських горлорізів.
До слова, вночі ворожа піхота активності не проявляла. По нас працювала лише їхня артилерія: 120-ті міномети та 152-мм гаубиці, які стояли десь за містом.
Ми ж не сиділи на місці: виходили групками і «кусали» противника з різних боків, бо розуміли, що статична оборона лише погіршить поточну ситуацію.
За декілька діб боїв у депо в нас не було неповоротних втрат. За це дякуємо нашому комбатові «Миротворця» Андрію Тетеруку, який розумно поставився до комплектування підрозділу. Зайвих людей не було. Він особисто добирав людей, намагаючись зібрати хлопців з бойовим чи миротворчим досвідом. І тому ми майже без проблем протримались п’ять діб. А в ніч на 29 серпня отримали наказ на вихід з Іловайська.
О четвертій ранку ми мали вирушити. Засобів для постановки аерозольного маскування, самі розумієте, у нас не було. Отже, підійшли до вирішення питання творчо. Вирішили по-майданівськи запалити шини, щоби дим та кіптява приховали наше переміщення. Облазили все депо та околиці, стягнули старі скати від техніки, познімали запаски. Із соляркою проблем не було – позливали з тепловозів, що в депо стояли. З пожежної машини, яка була в депо, зробили такий собі «ган-трак»: замість брандспойта на вертлюгу на даху пожежного ЗІЛа встановили РПК. А наші автобуси – «Богдани» та «пазік» – зміцнили залізними квадратними люками. Їх було досить багато на території ремонтних цехів.
Вихід з міста був взагалі за класикою: наші «бронеавтобуси» ідуть посередині, особовий склад по боках дороги у пішому порядку. Дивно, але ворог ніяк не реагував. Може, через те, що було рано. Та й шинами запаленими ми досить якісно задиміли все навколо. Кілометр дороги до бази «Донбасу» подолали без проблем. Вже там вишиковувалась колона. Щось близько 30 різних транспортних засобів. А от вже за містом почали прилітати перші «вітання» – по нас вдарили зі 120-мм мінометів.
«Росіяни зажадали, аби ми склали зброю. На це ніхто не пристав»
Те, що ситуація не на нашу користь стало зрозумілим, коли по радіостанції, що була в нашій командирській машині, ми почули, що росіяни зажадали, аби ми склали зброю. На це ніхто не пристав. Першою пішла бронетехніка армійців, пробиваючи дорогу крізь поле. Слідом – наші «бронеавтобуси»…
Згодом наш комбат на мобільний телефон зніме історичні кадри: завчасно підготовлені позиції російських військ, які зайшли в наш тил. Ми проїжджали повз них навіть не здогадуючись, що в’їжджаємо у підготовлену пастку. А потім розпочався розстріл. На полі поміж висотами, на яких вже стояли російські війська, нас почали розстрілювати, як в тирі. Наша група дивом вціліла: десь людей чотиринадцять з різних підрозділів. Потім ішли ночами, пробираючись від лісосмуги до лісосмуги. Я дізнався, що разом із нами з оточення виходить командувач сектору генерал Хомчак. Він повівся по чоловічому – зібрав нас, підбадьорив, сказав: «Я – генерал Хомчак! Хлопці зберіться! Мусимо прориватись до своїх. Залишився крайній марш-кидок!»
Це було вже за Старобешевим, коли з’явився мобільний зв’язок, і він зміг зателефонувати комусь. Ми були добровольцями, вмотивованими до спротиву ще з часів Майдану. Але після побаченого та пережитого там, хто хочеш занепаде духом. Та й фізичне виснаження давалося взнаки, зневоднення та відсутність їжі.
Але ми вирвались! Зрештою, вийшли на передові позиції наших військ, звідки нас забрав вертоліт…
Фото з особистого архіву Олександра Дрозда
