Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Галина з Івано-Франківська
«Я щороку святкую цей день у столиці. Приїжджаю і ходжу Хрещатиком з українським прапором. Це для мене величезне свято. Моя мати була засуджена на 25 років, бо була «станична», тобто воювала за Українську незалежність»
Аркадій з сином Сашком із Ізраїлю
«Україна – це моя Батьківщина. Я тут народився, моя дружина – українка, тому я хочу, аби мій син любив та шанував цю землю як землю своїх батьків. Так сталося, що ми виїхали з України 26 років тому, син народився уже в Ізраїлі, але щороку ми приїжджаємо на Батьківщину і святкуємо разом з нею її День. Особливо це для нас важливо зараз, коли в Україні, як і в Ізраїлі – війна. Я сам колишній військовий моряк, дуже люблю свою країну і розумію, як їй важлива моя підтримка»
Родина Ліля та Василь Чайки і донечка Роксолана з Львівщини
«День Незалежності на Майдані святкуємо уже вдруге. Минулого року доні було лише 4 місяці, але всидіти вдома не сила, бо це для нас – найголовніше національне свято. Неймовірно хвилювалися, чи не розчарують цьогорічні урочистості після минулорічного грандіозного дійства, проте все сподобалося, новий формат не розчарував. Легка приємна атмосфера створює піднесений настрій. Ми щиро пишаємося нашими захисниками. Також вразило сучасне виконання Гімну. Ми сьогодні щасливі. Усіх – зі святом!»
Курсанти-випускники військового вишу Олексій, Сергій та Ярослав
«Цього року вдалося вперше потрапити на святкування Дня Незалежності. Останнім часом це свято набуло для нас, які для більшості українців особливого значення. Ми пишаємося нашими військовими і прагнемо, що після випуску гідно продовжимо їхню справу. Мріємо, що прийде час і ми всі разом пройдемося центром столиці мирної і насправді незалежної країни. Слава Україні і її героям!»
Пара закоханих Володимир Литвинчук та Христина Макар – студенти
Майбутні вчителька італійської мови та священнослужитель УГКЦ
«Я народився в Росії, Христина – зі Львова, ми познайомилися уже у столиці. Україна поєднала нас. День Незалежності – надзвичайно важливе свято, особливо я відчуваю це сьогодні, адже мій тато серед тих, хто пройде центром столиці в колоні ветеранів. Він захищав Україну з 2014-го року. Служив у батальйоні «Айдар», був неодноразово поранений, проте щоразу повертався на війну, відстоювати землю, на якій він знайшов щастя, де живе його сім’я».
Ігор з Маріуполя
Студент КНУ « Технології та дизайну»
«Я переїхав з Маріуполя у 2017-му році. Навчаюся у столиці, мої батьки досі там. Це надзвичайно важкий момент, коли ворог – під містом, а рідні мріють про мирне життя в Україні. День Незалежності України – свято номер один у нашій сім’ї. Адже попри усі складнощі наразі уся моя родина мріє, що усе скоро буде – Україна. Тому я з 2014-го року принципово розмовляю українською мовою та намагаюся донести всім, щоб берегли мову, як генетичний код. Незалежність починається з кожного з нас. Тому зі святом усіх, хто називає себе українцями!»
Яна Звєрева з сином Романом з Японії та її рідний брат Сергій зі Слов’янська
«Ми приїхали з міста, з якого фактично і починалася війна на Сході – зі Слов’янська, тому значення слова «незалежність» розуміємо як ніхто. Останні кілька років я проживаю з сім’єю в Японії. Мій син народився там, проте я навчаю його українській мові, щороку у місті Нагоя 22 вересня проводжу парад вишиванок серед тамтешніх українців. Наша діаспора налічує понад 200 чоловік і ми вважаємо своїм обов’язком берегти українські традиції, показувати їх світові і передавати нашим наступним поколінням. Мій син обожнює українські страви і свята. Наразі – просто в захваті від побаченого дійства і від привітних щирих людей навколо. Хоча ми живемо за океаном – Україна у нас в серці назавжди! Слава Україні!»
Дружина загиблого офіцера 72-ї бригади Руслана Григора Ірина Григор
«Сьогодні я одна з тих, хто під час Ходи Гідності формував колону матерів та дружин військовослужбовців, які віддали своє життя захищаючи Україну. Мій чоловік – капітан 72-ї бригади збройних Сил України, одним із перших вирушив на війну, загинув у 2014 році під Волновахою. Наразі моєму сину 18 років. Цього року він закінчив військовий ліцей і вступив до військового вишу – прагне продовжити справу батька. Як би не було важко, я відпустила та підтримала вибір сина, адже він – майбутнє нації, має берегти і відстоювати її та її незалежність, аби батькова смерть не була марною. Слава героям!»
