І хоча всі вони об’єднані однією метою, поглядів щодо того, як саме її досягти, може бути доволі багато. Чи є…
Інтернет-видання «Крим.Реалії» (Радіо Свобода) опублікувало цікавий фоторепортаж з Кримського півострова із селища Новоозерне. Тут, на озері Донузлав, до анексії півострова Росією, розташовувалась українська військово-морська база. Там, де раніше стояли наші військові кораблі, тепер місцеві підприємці розводять мідій. Приміщення штабу з’єднання і будинку офіцерів флоту (ДОФу) стоять занедбані, проте територія частини й надалі залишається військовим об’єктом.
Мене ж вразило фото пам’ятного каменя, який окупанти встановили «на честь» ганебного, на мою думку, вчинку – затоплення власних кораблів, щоб блокувати вихід із бухти. Тоді, на початку весни 2014-го, з 3 по 26 березня, окупанти намагались захопити українську базу ВМС і для цього пустили під воду власний великий протичовновий корабель (БПК) «Очаків» та ще кілька кораблів і катерів.
На той момент у бухті перебували майже півтора десятка наших бойових кораблів і допоміжних суден. Два тижні українські моряки намагались протистояти ворогу. Деякі з них (корвет «Вінниця» і ВДК «Костянтин Ольшанський», тральщик «Генічеськ») загарбники брали штурмом із застосуванням зброї. А про мужність і стійкість екіпажу тральщика «Черкаси», який кілька разів намагався вирватись із блокади та голіруч відбивався від російського спецназу, навіть вороги відзиваються із захопленням.
Згодом Росія запропонувала віддати частину захоплених у Криму кораблів Україні. 10 із них тоді перебували в Донузлаві, але деякі, найкращі й боєздатні, так і залишились у загарбника. Серед «визволених донузлавців» – середній десантний корабель «Кіровоград» (нині «Юрій Оліфіренко»), тральщик «Генічеськ», корвет «Вінниця». Проте далі в «полоні» перебувають тральщики «Черкаси» і «Чернігів» та ВДК «Костянтин Ольшанський». Росіяни використовують їх як донорів для кораблів власного флоту, знімаючи необхідні вузли, агрегати і запчастини.
Не уявляю, що це за «доблесть» – затопити власні кораблі, відібрати чуже майно, щоб потім його безславно частково віддати, а те, що не віддати – просто зламати, та ще й хизуватися цією «перемогою», заклавши пам’ятний камінь…
