Це черговий симптом. Симптом системного виснаження, деградації управління і повного ігнорування базових потреб людини у війні. За даними, які українська…
Артем — один із трьох цьогорічних випускників столичного Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут (ВІТІ), які є учасниками бойових дій.
АрміяInform трапилася нагода поспілкуватися з офіцером. Незвичайні випадки на фронті, навчання, родина — основні теми розмови.
Війна навчила…
— Я із Глухова Сумської області. У 2011-му пішов на строкову службу в Кам’янці-Подільському. Через два роки підписав контракт з 27-ю бригадою. А 2014-го вибув до району проведення АТО.
Лейтенант розповідає: на сході цікаво, поки не зрозумієш, що це — війна. І тільки коли потрапляєш під перші обстріли, стає страшно.
— Але минув місяць-другий, і звик, не звертав уваги. Спершу виконували завдання під Слов’янськом, тоді він ще не був нашим. Потім — Дебальцеве, де стояли пів року.
Офіцер зазначає, що передусім війна навчила терпінню. По-друге, не робити поспішних висновків, не приймати рішень зопалу.
Євсеєв служив командиром відділення. Нагороджений медаллю «За взірцевість у військовій службі» ІІ ступеню й відзнакою «Учасник АТО».
З нетерпінням чекаю, щоб прийти у свою частину
— У 2015-му вступив до Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут, — продовжує Артем. — Навчався легко. Викладачі кваліфіковані, доступно викладають… Перше, що згадується, — тактична підготовка. Викладав майор Олександр Віталійович Моржецький. З ним дуже просто було — достатньо послухати на парі й усе чудово запам’ятовувалося… Викладачам ВІТІ бажаю, щоб нових курсантів навчали так, як і мене!
Запитуємо лейтенанта, як власне потрапив до війська.
— Після коледжу служив строкову. Мені вона здалася трохи нудною. Вирішив спробувати себе на контракті. Підписав, уже будучи молодшим сержантом. І мені сподобалося. Спостерігав, як виконують обов’язки офіцери. Виникло бажання стати командиром. Пішов учитися. Нині з нетерпінням чекаю, щоб прийти у свою частину. Хочу жити цією справою і здобувати нові навички.
Лейтенант стверджує: найперше офіцер-зв’язківець має знати апаратуру, на якій працює він та його підлеглі. Якщо підлеглий щось не знає, командир мусить допомогти, навчити.
Одразу вирішив одружитися
Розмова заходить про родину офіцера. Бо надійний тил, як кажуть, — запорука успішної військової кар’єри. Випадок Артема не дуже типовий — він не з родини військових.
— Мама — ветлікар, завідувачка аптеки, батько — лісничий. Є в мене старша сестра, вона наразі у декретній відпустці. Дружина — теж у декреті. Донечці скоро виповниться 3 роки.
Після випуску офіцер відбуває до однієї з окремих механізованих бригад. Забирає з собою родину.
За словами Артема, якщо бригада виїжджатиме до району проведення ООС, це не стане проблемою, адже дружина вже звикла, що його часто немає вдома.
— Ірина на рік старша. Вона з Чернігівщини. Зустрілися у Глухові, де вона закінчувала інститут. Два місяці зустрічалися. А тоді відразу вирішив одружитися. За рік донька народилася. Кажуть, більше на мене схожа, але я не згоден, — з усмішкою розповідає молодий тато.
…Артем зізнається: ще не звик до лейтенантських погонів. Бо сім років був молодшим сержантом, а тут такий стрибок, і вже офіцер.
— Головне — не падати духом. Навіть якщо заробив «двійку», її завжди можна виправити. Аби тільки було натхнення.
