Сьогодні — він командир 431-й окремого батальйону безпілотних систем: зграї, яка воює за принципом «не числом, а інтелектом». АрміяInform він розповів про те, як народжується культура, в якій ніхто…
Старший сержант Олександр Колодяжний нагороджений орденами «Народний Герой України», «За мужність» III ступеня та іншими державними і відомчими відзнаками.
Фронтові дороги в розвідника старшого сержанта Олександра Колодяжного були різні. Як кажуть, є що пригадати. Ось і про ту мить, коли він уперше повертався з охопленого вогнем Донецького аеропорту, коли до омріяного потріскування дров у буржуйці та гарячої їжі залишалося кілька сотень метрів, по броні БТРа вдарили черги великокаліберного кулемета.
– Кулі лягли просто в мене за спиною. Тієї миті я їх відчув усім тілом. Мій розум переконував мене, що бронежилет на мені, але той страх, який мене тоді охопив, я ніколи раніше не відчував та напевно вже й не відчую, – розповідав Олександр.
Але до того стався випадок, на який не звернув уваги ні Олександр, а ні його побратими.
Та ротація до ДАПу для Колодяжного, як і для його товаришів, була першою. Екіпажі БТРів самі визначали час виїзду – в їхньому розпорядженні була вся ніч. І от у нічній пітьмі на шляху до летовища сталося невеличке ДТП. Нічого страшного не трапилося, якщо б не маленьке «але». Речі з документами Олександра Колодяжного випали на узбіччя дороги. Нічого не вдієш, так би мовити, буває.
– Після повернення всі, хто мене знав, почали звертатися «пане офіцер Колодяжний». Я ніяк не міг уторопати, що сталося, поки я був на ротації. Згодом мені переказали, що проросійські окупанти знайшли мої речі, а пропагандисти вихвалялися по всіх своїх каналах, як «знищили» найсуперовішу українську розвідгрупу офіцера Колодяжного, – згадував старший сержант.
До цих подій Олександр уже був досвідченим воїном. Разом із товаришами влітку та восени 2014 року він обороняв Мар’їнку.
– Саме там я вперше пізнав війну, – згадував Колодяжний, – це було на початку вересня 2014 року. В першу ж годину перебування на позиції ми потрапили під шквальний обстріл. Тоді мені здалося, що я дивлюся бойовик. Але поранення товаришів швидко повернули мене в реальність. Тож ми почали закопуватися в землю, ховатися від артилерійських обстрілів, відбивати ворожі атаки та огризатися, набуваючи неоцінений бойовий досвід. А згодом настав час здобувати і розвідувальний.
– Перший розвідвихід можна порівняти з першим стрибком із парашутом. Ти довго готувався, і ось тобі треба зробити вирішальний крок з рампи… Тієї ночі ми висунулися до шахти Абакумова в районі Красногорівки, йшли дуже повільно, остерігалися кожного шелесту, перевіряли на розтяжки кожен метр, тож часу на виконання завдання ми витратили, чесно кажучи, забагато, але все ж таки його виконали, – не без гордості пригадував Олександр.
Загалом, як ти не готуєшся, кожен розвідувальний вихід – це лотерея, – говорив він. – Одного разу ми проводили розвідку в районі Донецької фільтрувальної станції: тихенько пройшли, відзняли нові позиції та військову техніку і тихесенько повернулися. Вже на базі нам розповіли, що нас там чекали, ми не дійшли до засідки десь метрів сто.
За порядність, чесність, принциповість як стосовно себе, так і щодо своїх товаришів спочатку у взводі, а згодом і в усій роті побратими почали називати старшого сержанта Олександра Колодяжного «наша совість».
Командир розвідувальної роти старший лейтенант Олександр Старіна так перефразовує відомий вислів: «Я з ним у розвідку ходив і буду ходити…»
– Найкраще характеризують людину її вчинки. Один із найяскравіших моментів трапився в новому терміналі ДАПу на початку грудня 2014 року. Тоді ситуація у старому терміналі ставала дедалі критичнішою. Необхідно було терміново його підсилити та доставити туди боєприпаси. Таке бойове завдання ввело мене у ступор. Прориватися вдень було самогубством, а чекати ночі не було можливості. У моїй голові діялося щось неймовірне, я був абсолютно розгублений. Намагаючись хоча б якось упорядкувати свої думки та сказати про завдання своїм хлопцям, я помітив, що Сашко гасає по приміщенню: екіпірується й пакує боєприпаси. Поглянувши мені в очі, він сказав: «Командире, там наші, треба йти», – розповідав старший лейтенант Олександр Старіна.
