Його військовий шлях практично збігся з періодом найбільшої трансформації українського війська. Від командира взводу — до командира бригади. Від війни, де значну частину поля…
П’ятеро поранених, яких учора евакуювали до Вінниці із Харкова, поєднані унікальною історією, яка змусила сором’язливих хлопців вірити в дива та броню. Усі п’ятеро були в окопі, коли там одна за одною розірвались чотири ворожі гранати! І ВСІ П’ЯТЕРО ВИЖИЛИ!
Старший солдат Андрій, зазнавши поранення, зумів перетягнути до бліндажа та перев’язати чотирьох своїх товаришів. Знайомимось із хлопцем у палаті хірургічного відділення. Попри пережите, він тримається бадьоро й не думає скаржитись на життя.
— Все трапилось 22 червня, як зараз пам’ятаю, — каже Андрій. — Бойовики цілий день нас провокували — спочатку обстріли з гранатометів, потім підключили міномети… Оскільки від нашої позиції до ворожих рукою подати, то й прилітало близько. Ворог вів вогонь із дуже малими інтервалами. Увечері, близько 20-ї години чотири гранати розірвались прямо в нашому окопі. Тепер я точно знаю, що таке народитись у сорочці. Як вдалось всім вижити? Більше вірю не в диво, а у броню. Якби не каска з бронежилетом, навряд чи ми б зараз розмовляли. Спочатку своє поранення я навіть не помітив. Дивлюсь на хлопців — море крові… Давай швиденько всіх до бліндажа перетягувати й «латати» їм рани. Лише за 20 хвилин, коли стан хлопців стабілізувався, помітив, що й з моєю рукою щось не так… Уламок, до речі, й досі в мені. Лікарі сказали, що краще поки що його не діставати — ризик того не вартий.
Андрій пригадує, що й процес евакуації з позиції теж перетворився на «неабияку пригоду» — їхати довелося під рясним ворожим вогнем:
— Вперто мчали розбитими дорогами, а поряд розривались снаряди. Страшно! Але що вдієш! Кілька разів думали, що все — фінал, проте нічого, доїхали…
Нині хлопці сподіваються, що на шпитальних ліжках довго лежати не доведеться. Швидко підлікуються і в тому ж складі повернуться назад на позицію.
Анастасія Олехнович
