Чотири роки він перебував у російському полоні, 5 червня 2026 року його звільнили в рамках чергового обміну полоненими. Наприкінці липня…
Командир взводу бригади Нацгвардії «Рубіж» Владислав Стоцький пережив 70 днів в оточенні, відбиття масованого російського штурму та став Героєм України.
В інтерв’ю для Армія TV він поділився спогадами з передової, історією поранення та розповів, як дізнався про присвоєння звання Герой України.
9 березня — день, який залишиться в пам’яті Владислава назавжди. Масований штурм, для якого ворог залучив 24 одиниці бронетехніки та 150 людей, став одним із найтяжчих боєзіткнень на тому напрямку.
— Мою позицію штурмувало 8 одиниць бронетехніки, 50 осіб десанту. Там змінився комбат, усе продумав. І наших суміжників зліва й справа, і нас штурмували, — згадує Владислав.
Насипали в міномет піску — і міна розірвалась прямо у стволі: лайфсторі піхотинця «Цербера»
Ворожа атака тривала 9 годин. Противник прорвався всередину. На позиціях почався стрілецький бій, вибухнув бензин, загорілись боєприпаси та гранати. Вогонь поширювався миттєво. Владислав дістав опіки та уламкові поранення.
— Головне — всі мої живі. Дрони збивали стрілецькою зброєю: два постріли — і падає, навіть важкі. Схоже, у росіян нові кулі — розлітаються на дрібні частини. Ворог діяв малими групами, впевнено, без паніки — навіть під обстрілом рухались далі, координували дії. Таких добре підготовлених ми давно не зустрічали, — каже він.
За його словами, штурм вдалося відбити, хоч і з втратою позиції. На полі бою залишилось понад 20 тіл російських військових. Врятували Владислава побратими, серед яких було п’ятеро добровольців із Колумбії. Особливо згадує жінку з позивним «Нана».
— Вона почала кричати: «Фуего! Фуего!» (мій позивний — «Вогонь»). Я розплющую очі — кров, пляма. Вона мене ляпає, розрізає сорочку, куртку. Тут — поранення, тут, тут — три уламки. Руки печуть. Шкіра горіла: я її гасив руками, — пригадує Владислав.
Він запевняє, що з іноземцями йому було зручно працювати. Хоча й був мовний бар’єр, у бою це не заважало. На полігоні вивчили кілька слів. Під час боїв головне — показати, що робити, і всі працювали добре. До колумбійців ставиться позитивно — вони вмотивовані.
— «Нана» стріляє, заряджає, бігає по БК. Один українець стріляє, втомився — змінюється з колумбійцем. Вона заряджає два магазини, поки він — один. Жінка на фронті зробила величезну роботу, — говорить Владислав.
Йому присвоїли звання Героя України 26 лютого. Про це він дізнався випадково. Прочитав повідомлення незнайомця у Facebook з привітаннями й спершу подумав, що це з днем народження.
— Після певних подій мене дуже багато людей почало впізнавати, і дуже багато додаються в друзі. І тут пише мені чувак: «Вітаю вас, бажаю міцного здоров’я, всього найкращого». Як з днем народження. А я думаю: «Блін, це, певно, я ступив і неправильно поставив дату, і він зараз мене вітає з днем народження». Потім каже: «Ви вже, типу, святкували? Отримали нагороду?» Я питаю: «Яку?» Він каже: «Ви що, не знаєте?» — «Ні». І він мені кидає указ Президента України про присвоєння звання Героя України, — з усмішкою згадує Владислав.
70 днів в оточенні
Герой України провів 70 днів в оточенні. Окупанти прорвали лінію оборони, зайшли в тил і перекрили шляхи відступу. Владислав залишився сам. Пізніше його перевели на іншу позицію, де ситуація була ще гірша, — оточення з усіх боків. Він підготувався до оборони, плануючи чергування, встановлення розтяжок та партизанські методи боротьби. Був впевнений, що не здасться і боротиметься до кінця.
— Я був впевнений: здаватися не буду. Ніякої зради. А що мені нити? Казати, що все погано? Це мені не допоможе, і нікому не допоможе. Хочеш вижити — не кидай зброю. Треба воювати. Поки тримаєш зброю й стріляєш — ти живеш, — зазначив офіцер.
«Харон» і його «окрема» рота: історія офіцера-піхотинця 44-ї окремої механізованої бригади
Владислав згадує один момент із бою, який запам’ятався йому найбільше — як ліквідував окупанта, у якого заглух і впав мотоцикл. Коли загарбник намагався його підняти, хлопець вистрілив у противника, а потім закидав гранатами.
За словами бійця, росіяни активно використовують мотоцикли для штурмів, адже це дозволяє їм швидко рухатися групами з різних напрямків. Був штурм зі 100 мотоциклістів. Проти такої мобільності неефективні ні артилерія, ні міномети, оскільки вони повільні й вимагають коригування. Єдиним захистом від них є піхота та FPV-дрони.
Шлях до війська
У 2019 році хлопець залишив стоматологію і подався до однієї з військових частин Нацгвардії. Згодом вирішив здобути вищу військову освіту. За два дні після початку повномасштабного вторгнення курсанти отримали бойове завдання — Харківська область, Мала Рогань. Там він зрозумів, що папери — не його справа. Потрібно воювати.
Після випуску у 2023 році пішов у бригаду «Рубіж», а звідти — добровольцем у батальйон «Свобода». Влітку 2023 року в нього була перша ротація. Він пройшов бої, зиму, оточення, поранення. Нині — командир взводу. Авторитет виборює ділом, а не званням:
— Я, наприклад, погони не ношу. Не тому, що соромлюсь, а тому, що це неактуально. Не погони роблять з тебе хорошого командира.
Про «Свободу» говорить із повагою — це добровольчий кістяк, де всі прийшли «воювати, а не папірці робити».
Владислав запевняє, що люди, яких мобілізували, можуть проявити себе на фронті, навіть якщо вони не були добровольцями. Є ті, хто в цивільному житті були далекі від військової справи, але стали справжніми героями, виконуючи бойові завдання. На фронті важливе не лише вміння воювати, а й здатність тримати гідність, не здаватися та діяти навіть за важких обставин.
— Так сталось — почалась війна. Так сталось — треба захищати країну. Так сталось — мене призвали в армію. Так сталось — я попав на фронт. Значить, треба робити роботу, — наголошує Герой України.
Борщенко Лілія для АрміяInform
