Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Максим Броншен — із Франції, зі Страсбурга. Йому 34 роки. Нині він боєць ІІІ Інтернаціонального легіону.
Ми з ним сидимо в напівзруйнованій будівлі, де немає жодної цілої шибки, і вітер вільно ганяє пожухле від спеки листя, створюючи ілюзію прохолоди.
«Це наша Європа. Це наші кордони. Я не міг залишитися осторонь»
Про себе розповідає спокійно — англійською з французьким акцентом:
— До війни я був менеджером у ресторані, годував людей. Коли побачив, що коїться в Сирії, поїхав туди волонтером. Я знаю, що там робили росіяни, і тому тепер не вірю жодному з них. Деякий час пропрацював там, а потім повернувся до Франції, до нормальної роботи, нормального життя.
Коли рф почала велику війну проти України, я побачив по телевізору знайому картинку, як у Сирії: дітей без батьків, які перетинали кордон, як тікали біженці. А потім були Ірпінь та Буча… Тож я приїхав в Україну. Це наша Європа. Це наші кордони. Загалом, я не міг залишитися осторонь.
У травні 2022 року Макс приїхав сюди та п’ять місяців воював разом з канадцями. У вересні 2022-го прийшов в Інтернаціональний легіон. До того відслужив у звичайній французькій армії. Був у розвідці танкового батальйону, займався інженерною розвідкою. Нині він гранатометник.
Проти танків йому воювати не довелось, але проти піхоти його гранатомет виявився дуже хорошою зброєю.
Найбільше запам’ятався наступ під Харковом та бої на Донеччині.
«Одну міну побачив, почав іти далі. Не побачив другу — і підірвався…»
Розповідає, як дістав важке поранення:
— З одного боку, мені не пощастило, з іншого — справжній фарт, тому що я залишився живий. Річ у тім, що я наступив на невеличку міну, а коли впав, то спиною підірвав ще одну. Був у бронежилеті, тому і залишився живим.
Йшли ми тоді з двома хлопцями — один з Ізраїлю, інший із США. Взяли Javelin, щоб підбити російський танк. Я слухав, чи не летить дрон, зайшов у кущі. Одну міну побачив, почав іти далі. Не побачив другу — і підірвався.
Лежу. Американець підійшов, щоб допомогти мені, але також підірвався… Я накладаю собі турнікет на ногу, ізраїльтянин побіг по допомогу. Я чекав, коли хлопці підійдуть, допоможуть мені.
Допомогли, витягнули. Один з наших медиків подивився на мене і каже: «Можливо, ти сьогодні помреш». А я сам собі думаю: «Ага, зараз! Ось так от тобі і помру! Ні». Як бачиш, вижив.
«Коли я тільки-но почав ходити, перше, що зробив, — вирушив в Україну»
Лікувався я довго в Україні. Ногу врятувати не вдалося. Потім у Франції я розпочав свою реабілітацію, яка тривала понад чотири місяці.
Коли я тільки-но почав ходити, перше, що зробив, — вирушив в Україну.
У мене тут друзі, побратими — це моя сім’я. Ми займаємося однією й тією самою роботою. Тут поєднуються навички бійців американської армії, французької, британської, ізраїльської — кожен має свій досвід. Часом ми змішуємо тактики.
Ви знаєте, що про мене казали росіяни? Що я терорист, сатаніст, вбиваю людей, скоюю воєнні злочини та навіть тримаю у заручниках людей… Інколи смішно таке читати, але дехто ж вірить у ці нісенітниці.
Навряд чи вже я зможу працювати штурмовиком. Тепер я інструктор. Навчаємо новачків разом з моїм товаришем, який теж втратив кінцівку, тренуємо їх.
Макс каже, що неможливо звикнути до дронів. Їх зараз дуже багато, і вони скрізь:
— Росіяни не жартують, вони розуміють, що це війна, і вони вчаться також, і вчаться наполегливо. Тому і ми вчимося весь час.
Тим часом до нас зазирнув один з легіонерів і щось проговорив французькою. Макс швидко підвівся.
— Час обідати. Ходімо. У нас смачно готують.
— І як тобі після французького ресторану українська їжа?
Максим усміхається:
— Те, що треба. Я люблю борщ, вареники. Ходімо. Буде смачно…
Він пішов вперед, трохи шкутильгаючи, але впевнено. Якщо не знати про важке поранення, то навряд чи можна здогадатися, що під однією зі штанин французьких камуфляжних брюк — протез…
