Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Ця історія про Людину, яка стала патріотом завдяки внутрішній силі і вродженій духовності, зростила в собі любов до Батьківщини, справжню суто українську волю під впливом мами і Шевченкового слова …
– Був літній день, 19 серпня 2014 року, серце крає цей спогад, адже в цей день я востаннє бачила свого сина, – згадує мама Євгена Ксенія Данилівна. – Женя зайшов до мене попрощатися, минав останній день його відпустки й потрібно було повертатися до частини. Він був, як завше, спокійний, внутрішньо зібраний і впевнений в собі. Я хотіла його провести, та він заперечив: «Мамо, не треба сьогодні, у мене обмаль часу, а ти так повільно ходиш, ще стомишся, не треба, я дійсно дуже поспішаю». Я завжди проводжала своїх синів, а цього разу чомусь піддалася вмовлянням. Дивилася, як Женя йшов притаманним йому швидким і розміреним кроком, проводжала поглядом його високу міцну постать, мою кровинку, і щось усередині щеміло, непокоїло.
Тоді, увесь той час, я навіть уявити не могла, куди повертається мій син і що на нього чекає попереду. Він говорив мені, що рота тримає блокпости під Ромнами (Сумська обл.), і там все тихо і спокійно. Він не хотів, щоб я хвилювалася. І дізналася я, де ж він насправді був, тільки тоді, коли Жені вже не стало. Від молодшого сина Максима.
Від дитини військового містечка до курсанта військового вишу
Народився і виріс Женя в невеликому мальовничому селищі Десна на Чернігівщині. Селище, основу якого колись становило військове містечко навчальної дивізії, а нині – навчального центру Сухопутних військ, було досить специфічне, так би мовити, мілітаризоване. Більшість населення – це люди, які або пов’язані з військовою службою, або мали військове коріння. Впритул до житлових будинків, за парканом – казарми, плаци, інфраструктура військових навчальних частин, парки бойової техніки тощо. А навколо селища – полігони, танкодроми, стрільбища, поля для тактичних навчань, на яких чи не щодня було чути гуркіт техніки, звуки пострілів, вибухів, специфічний військовий лейтмотив.
Усе це наклало певний відбиток на формування Євгена як особистості, та й багатьох інших хлопчиків. Для них військові були зразком справжніх людей, мужніх, впевнених і сильних. А улюбленими іграшками були автоматики і танчики, літачки, шоломи й пілотки.
Мама, Ксенія Данилівна, привчала синів, Євгена і молодшого – Максима, до самостійності змалку, хотіла виростити з них справжніх чоловіків, здатних і постояти за себе, і самостійно приймати важливі рішення. Женя змалку був дуже дружелюбним, добрим, спокійним, врівноваженим і слухняним хлопчиком. Гарно вчився, був самостійним, його можна було надовго залишити вдома одного і не турбуватися, що чогось накоїть, а коли підріс, завжди допомагав мамі. І якщо він щось обіцяв зробити, то обов’язково дотримував слова, незважаючи ні на що.
У старших класах Женя розпочав наполегливо готуватися до здобуття військової освіти. Стати офіцером, як батько, було його головною метою, це навіть не обговорювалося, адже таке рішення визріло в нього давно. Мама не заперечувала, вважала цей вибір правильним. Тільки радила, ніби передбачаючи труднощі, вступати до Харківського танкового, а не в Одеський інститут Сухопутних військ. Та ось тут вона вже вплинути на сина не змогла. Він вперше проявив характер, і з цього дня всі важливі рішення вже приймав сам. «Тільки Одеса! – сказав Євген. – Я хочу стати справжнім офіцером».
І ось випускний. В Одесу, складати іспити до вишу, Женя поїхав сам. Та не пройшов мандатну комісію. Трохи розчарований повернувся, але не опустив руки. Рік готувався, щодня – підручники, кроси і турніки. Але знову невдача. Євген поступив до такого бажаного вишу в Одесі лише з третьої спроби, у 2002 році, коли вже понад пів року відслужив солдатом-строковиком у 101-й окремій бригаді охорони Генерального штабу Збройних Сил України. Його наполегливості, терпіння і волі вистачило б, напевно, на кількох чоловік. У виші Женя був одним із найкращих курсантів, бо військову справу любив душею, багато читав, вчився із задоволенням і готувався стати справжнім офіцером.
Служити країні готовий, а прислужувати – ні
Офіцерську службу Євген розпочав у навчальному підрозділі під Дніпром, а згодом потрапив до рідної Десни, командував навчальним взводом. Свої обов’язки виконував сумлінно і чесно, як і все робив у своєму житті. Та з приходом до влади Януковича, початком тотального розвалу армії, заміщенням реальної бойової підготовки і навчання «показовими виступами» Євген вирішив, що зовсім не про це мріяв, вступаючи на військовий шлях, і вирішив звільнитися. Минав 2011 рік. Тоді, через розчарування керівництвом і заходи «оптимізації» чисельності збройних сил, звільнялося досить багато молодих офіцерів. Євгена не зупинило ні вмовляння мами, ні численні бесіди з командиром полку, який цінував його і відтягував, як міг, звільнення, сподіваючись, що він передумає. Та Євген, який на той час уже був у званні капітана, все ж звільнився. Він був впевнений у собі і завжди сподівався на краще, вірив, що зможе забезпечувати свою сім’ю чесною працею і в цивільному житті. Женя працював у різних охоронних структурах, охороняв посольства, і як сек’юриті – людей. Саме тоді він навчився дуже добре стріляти з пістолета, адже мало не щодня тренувався в тирі.
У той же час Євген почав дуже захоплюватися вивченням історії України, українською літературою, багато читав історичних матеріалів про українську державу, про боротьбу нації за самовизначення, став членом ВО «Свобода» – це було його національне патріотичне покликання. Він поступово ставав дієвим, активним патріотом. Майже кожної суботи з купою «свободівських» газет стояв у центрі Десни, їздив у Козелець на будівництво церкви Українського патріархату. Дуже хотів, щоб суспільство змінилось на краще.
Євген дуже любив твори Тараса Шевченка. У сімейному колі, разом з дружиною Танею і маленьким Тарасиком, він часто влаштовував «шевченківські вечори», вони разом читали вірші з «Кобзаря», а деякі навіть виспівували. Женя дуже любив сина, увесь вільний час він намагався проводити з ним на прогулянках, в іграх і різноманітних розвагах.
З початку подій на Майдані Женя постійно їздив до Києва. Спостерігав, підтримував, а коли стало «гаряче» – сам став на барикади Революції Гідності, вступив у ВО «Свобода». Для нього це було надзвичайно важливою подією, він щиро і беззастережно вірив, що саме Майдан стане поштовхом до відродження української нації, джерелом самоусвідомлення і патріотизму.
Під час одного з боїв 20 січня 2014 року Євген зазнав поранення в обличчя гумовою кулею, того дня було вбито перших Героїв Майдану. Щодня ситуація все більше напружувалася і, зрештою, дійшла до апогею. Женя був постійно у самісінькому горнилі подій: зіткнення з «беркутнею» й «тітушками», допомога пораненим, самооборона Майдану під кулями снайперів…
– А ще я знаю, – розповідає Ксенія Лоскот, – що коли їх в Маріїнському парку обстрілювали снайпери, то свою захисну каску віддав побратиму набагато старшого віку. Для всієї нашої 189-ї сім’ї події на Майдані пов’язані зі страшними тривогами. Тоді мій син не беріг себе, але зберіг його Бог!
Революція Гідності закінчилася перемогою народу України. Було два тижні щастя і надії на те, що все буде тепер добре. Але розпочалися події в Криму, і стало зрозуміло, що попереду багато біди, що війна вже прийшла в Україну.
На гребні першої хвилі
Як тільки розпочалася перша хвиля мобілізації, Євген сам прийшов до Козелецького районного військкомату, дізнався, куди його приписали, і вже 21 березня прибув до 1-ї танкової бригади в Гончарівському. До речі, повістка, яку замість нього отримала мама, йому надійшла 25, чотири дні потому.
Лоскот був призначений заступником командира розвідроти і безпосередньо займався підготовкою мобілізованих. Він мав гарний досвід, здобутий в Десні, знав чого і як навчати. Особливу увагу приділяв вивченню тактики бою, веденню розвідки, тренував штурмувати будівлі, обладнувати і маскувати вогневі позиції, укріплення тощо. Офіцер був вимогливим, змушував працювати на совість, і це, як розповідали колишні його підлеглі, зберегло життя не одній людині.
О 4-й ранку 5 червня зведена тактична група у складі мінометної батареї, групи інженерного забезпечення та розвідроти прибула до Луганського аеропорту. Кавалер ордена Богдана Хмельницького полковник запасу Олександр Лютик згадував:
– Після прибуття в аеропорт нам потрібно було створити всі умови для успішної оборони, замінувати всі можливі підступи до летовища. Капітан Лоскот був дуже хоробрим і грамотним офіцером, він зі своєю групою проводив розвідку підступів до аеропорту, охороняв саперів, які встановлювали мінно-вибухові поля, малопомітні перешкоди тощо, а також тримав оборону на блокпості біля ГСМ.
Розпочалися довгі й напружені місяці оборони аеропорту, який був повністю блокований російськими банд формуваннями. Доставка підкріплення, боєприпасів і провізії, евакуація поранених здійснювалися транспортною авіацією. А після збиття Іл-76 вночі 14 червня і це стало неможливим. Надалі все необхідне постачали захисникам летовища за допомогою парашутів. Провізії, а особливо – питної води, катастрофічно не вистачало. Але оборонці, незважаючи ні на що, трималися. Усі атаки терористів було успішно відбито.
Мій син – Герой
Ксенія Данилівна довгий час по крихтах збирала дані про бойовий шлях сина, спілкувалася з багатьма його побратимами, щоб зрозуміти, крізь яке пекло він пройшов, яким він був командиром і людиною на війні.
– Багато хто з хлопців, – ділиться Ксенія Данилівна, – розповідав про ті дні: «Ми проклинали його за те, що заставляв рити окопи. Але потім, коли нас обстрілювали з «Градів» і атакували танками, ми відбивали атаки і всі залишилися живими». Вадим Власенко пригадував: «Товариш капітан вирив окоп удвічі більший, ніж ми з товаришем, він був у ньому постійно, навіть уночі. А коли розпочався обстріл, я забув, що вирив свій окоп, і 50 метрів під обстрілом летів до Жені. «Чому ти прибіг, у тебе є свій окоп?» – запитав Женя. Але, мабуть, солдату було безпечніше біля свого командира. Згодом Вадим привіз свою медаль і подарував Тарасику. «Вона повинна бути у вас, я живий – і це його заслуга». Вадим пригадував, що коли за наказом командування залишали аеропорт, виїжджали останньою машиною в другій колоні уже під ранок. Одному військовому сильно травмувало ногу, Женя вводив йому знеболювальне, перев’язував рану, тому вони відстали і наздоганяли останню колону. Лише дивом залишилися живі.
Хлопці розповідали, що розвідрота виявила і знищила колону російської техніки. Через знищення цієї колони росіяни оскаженіли і почали мстити. «Нас обстрілювали з 15-ти «Градів», було видно, як вдень», – згадують бійці. Були обіцяні всім учасникам цієї операції дострокові звання. З того часу вони називали мого сина «майор». Але майорські погони він так і не встиг приміряти. Мій син пройшов бої в Луганському аеропорту, населених пунктах Лутугине, Новосвітлівка, Жовте, Раївка, Хрящувате. Я знаю, що коли були в Лутугиному, моєму сину подзвонила жінка мого віку, подруга по Майдану, яка врятувала йому життя 18 лютого 2014-го, і просила знайти 20-річного сина її знайомої, бо він один у матері. «Де я його знайду? Тут місиво!» – сказав Женя. Але знайшов і відправив подалі від запеклого бою. А ще він був серед тих добровольців, хто збирав останки наших 49 загиблих військових зі збитого літака 14 червня 2014. Хлопці розповідали про терикон між Лутугиним і Сабівкою, Женя ходив у розвідку, піднімався на цей терикон. Зібрані дані передавав 1-й танковій і батальйону «Айдар». Шестеро бійців добровільно відтермінували свої відпустки, щоб прикривати його відхід. Як він там був без води і їжі майже чотири доби на страшній спеці, кожну мить ризикуючи своїм життям, – страшно уявити. Пройшовши такі випробування, він здатен був воювати з ворогом до останнього подиху. А нам, своїй сім’ї, коли приїхав у відпустку з 9 по 19 серпня, жодним словом не проговорився, де він був і що пережив. За ті дні, що був удома, віднайшов можливість фінансово допомогти пораненому товаришу, організував волонтерську допомогу для закупівлі двох приладів нічного бачення. Прилади згодом були передані в АТО молодшому брату, а потім товаришам, які теж воювали на сході. Коли добігала кінця відпустка, швидко зібрався і навіть не дозволив мені й дружині його провести, дуже поспішав. Він поспішав туди, де був потрібний Україні. Наприкінці серпня події під Іловайськом сколихнули фронт. Було всього: і паніки, і героїзму. 1-ша танкова бригада, відчуваючи бездарне керівництво, почала покидати свої позиції. Невеликі підрозділи військових були покинуті на крайніх блокпостах і опорних пунктах. Коли з’явився зв’язок, Женя в товариша з «Айдару» спитав: «Де всі?». Мій син відмовився відступати. Твердо вирішив виконувати поставлене завдання з оборони до кінця. Остаточно вирішивши не відступати, мій син підійшов до військових з 22-го батальйону територіальної оборони Харкова, які ще залишались, і спитав: «Драпати будете?». Вирішили тримати позиції разом. Своєму товаришу, «свободівцю» Віктору Лаврінчуку, він телефоном сказав: «Тут нормальні хлопці, я лишаюся».
Їх залишилося четверо – Костя Фартушний, Женя Бондаренко, Віталій Піддубний і мій син. Уже потім мені Костя розповів, як усе було. Хлопці відремонтували щеплення в БМП, окопались, приготувалися до спротиву. 5 вересня 2014 року десь о 12.00 почули гул танків, але з того боку, куди повинні були самі відступати. Вирішили піти в розвідку на Веселу Гору, це була стратегічна висота. Відправились Фартушний і Бондаренко, а Женя з Віталієм залишились на позиції. На Веселій Горі хлопців обстріляв снайпер, а потім накрили шквальним вогнем. Рацією вони викликали мого сина, щоб вивіз їх з-під обстрілу. Ризикуючи своїм життям, Женя приїхав на БМП за ними. У цей час вийшли сепаратисти з колоною техніки. Миттєво було вирішено атакувати. Женя сказав: «Якщо цього не зробимо, то загинемо і ми, і ті, хто тут ще залишається». Він керував БМП, хлопці вели вогонь з кулемета і автоматів. Було зроблено три атаки, а коли скінчились боєприпаси, Женя давив техніку ворогів гусеницями, сепаратисти розбігались по полю, як зайці, за словами Кості. Коли від’їхали з поля бою, було пряме попадання в БМП, і машина збавила хід, загорілася протитанкова керована ракета на БМП. Хлопці вибрались з машини, а Женя поїхав далі. Деякий час потому вони обидва почули вибух, башта відлетіла на 200 метрів. Костя впевнений, що це Женя підірвав БМП, щоб не дісталась ворогу. Так і розійшлися їхні шляхи… Віталій і Костя вийшли до своїх, Бондаренко потрапив у полон, а за два місяці його обміняли – щасливо повернувся додому. Пізно вночі того ж дня десь о 23-й годині мій Женя подзвонив товаришу – «айдарівцю» Андрію Лебедю. Сказав, що живий, цілий. Домовились, що вранці перепливе річку Сіверський Донець, айдарівці зустрінуть. Та не судилося…
Женю в районі закинутої ферми помітив і видав ворогові місцевий житель. Спочатку мого сина поранив снайпер, а потім за ним прийшла група російських ГРУшників. «Он вышел на наше подразделение и принял с нами бой, он погиб. Документы сданы в штаб», – такі слова телефоном 12 вересня були сказані моєму молодшому сину кимось з тієї сторони. Щоб не здаватися в полон, мій Женя підірвав себе гранатою. Він шокував і спантеличив їх словами «Русские не сдаются! Слава Україні!!!». Підірвавши себе гранатою ще залишався живим. Чотири дні потому, перед відходом на свою територію, росіяни застрелили мого сина в упор. Стріляли в потилицю, не дивилися в очі – вхід і вихід кулі, тріснутий череп. З 9 по 23 вересня офіцер Української армії лежав на пустирі просто неба непохований, роздертий собаками. І тільки потім був прикопаний і закиданий камінням під якоюсь стіною. У мого сина в різні бойові часи були позивні: «Локоть», «Дамба-22», «Майор», а вороги називали – «скажений укроп», «бєшений капітан». Результат подвигу цих хлопців величезний: змогли захистити місто Щастя з його ТЕЦ, яка забезпечувала електроенергією всю Луганську область, не дали ворогу пройти далі в глиб країни, дали змогу відійти українським підрозділам на безпечні позиції, а отже, зберегли їм життя. «Краще я, ніж вони, там сім’ї, діти, їх багато», – казав Женя. Ворог зупинив наступ на добу, і за цей час 92-га бригада під керівництвом Віктора Ніколюка стала на позиції 1-ї танкової бригади. Ситуацію на фронті було врятовано. Рівно рік ми шукали нашого Женю. 9 вересня 2015 року поховали з почестями у нас в Десні. Велика державна нагорода «Золота Зірка» Героя України знайшла його на День Незалежності України 2017 року. Він 44-й Герой України!
