Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Микола Ташлицький народився на Вінниччині, але доля розпорядилася так, що життя він побудував у Покровську на Донеччині. Батьки виховували хлопця у любові до праці, тому до 2014-го він став доволі успішним бізнесменом у невеличкому містечку. Він займався виготовленням метало-пластикової продукції, утримував невеликий розважально-готельний комплекс. Гостинний господар, простий у спілкуванні, з вимовою на «суржику», чим яскраво вирізняється серед корінних донеччан.
– Жили ми не тужили з родиною, поки у країну не прийшла війна… Нас завжди вчили в школі, що німці віроломно напали на Радянський Союз, а тут «братський народ», Росія, стала ворогом… Спочатку це дезорієнтувало, але невдовзі стало зрозуміло: наша допомога потрібна українським військовим, – розповідає Микола.
Допомагав військовим, чим міг
Допомагати армії чоловік та його родина почали буквально з перших днів російського вторгнення на Донбас.
– Якось влітку 2014-го до місця після запеклого бою прибули наші хлопці. Прорвалися із засади, влаштованої бойовиками. І такі ж вони були втомлені та знесилені, що душа кров’ю обливалася. Я з батьком та сусідами поїхав до магазину, купили ковбаси, сиру, чаю. Ну хоч по бутерброду кожному дісталося, все ж легше! – згадує чоловік.
Згодом вся Україна об’єдналася в допомозі військовим, які на той час не мали елементарного, щоб вижити на фронті. Територію підприємства Микола виділив під сортувальний пункт для гуманітарної допомоги військовим, яку передавали українці. Тоді у Покровськ їхали фури з харчами, одягом. Військові знали: до чоловіка завжди можна звернутися по допомогу в найнеобхіднішому.
Згодом свій робочий цех Ташлицький віддав під ангари для ремонту військової техніки й озброєння, а готель – під розташування особового складу підрозділів ЗСУ та добробатів, які прибували на фронт. Тут хлопці завжди могли помитися, вдосталь поїсти і відпочити. Для батальйону «Донбас» чоловік віддав КрАЗ, який «бронював» своїми руками.
– Ззовні ми з хлопцями обшили транспортний засіб ресорами з автівки, виготовлені з досить міцного сплаву, і кулі від нього відлітали. Усередині по периметру встановили металеві плити, і колеса прикрили. В кузові стояла бочка з пальним, а з кабіни був прохід до кузова. Вийшов такий собі КрАЗ-бронетранспортер. Він допомагав хлопцям в Іловайську, врятував кількадесят, а може і більше, життів українців у боях, – говорить Микола. – Далі – модифікували БРДМ. Цей пережиток радянщини дуже незручний для екіпажу. Хлопці звернулися, щоб я щось придумав. Я просто зрізав «верхівку», туди тоді запросто сідали 4-6 осіб, які вже могли вести бій.
Чоловік з його золотими руками брався буквально за все. Але він скромно промовчав, а його товариш, який був поряд, розповів, що Микола ремонтував все: від стрілецької зброї до гармат…
Танк – як символ невеликої перемоги
Влітку 2014-го тривали запеклі бої за Карлівку, що за 28 кілометрів на захід від Донецька. Її вважають «західними воротами» цього мегаполісу. Повз селища проходить траса з Донецька на Дніпропетровськ і далі на Київ. У Карлівці був єдиний міст через річку Вовча, здатний витримати важку військову техніку, тому для бойовиків був важливий контроль над селищем.
Нарешті, коли Карлівку ціною життя багатьох військових ЗСУ і добробатів взяли під контроль української армії, 14 вересня того ж важкого року ДРГ бойовиків підступно підірвала танк, який стояв на блокпосту в селищі. Тоді в нерівному бою загинули 10 українських військовиків.
Залишки танка стояли біля дороги близько трьох років. Тоді, вже у хоч прифронтове, але ж мирне містечко зі всієї України стали приїжджати рідні й близькі загиблих екіпажів броньованої техніки аби вшанувати пам’ять тих, хто назавжди залишився на поки що непідконтрольній території. Цей танк водночас став символом невеликої, але ж перемоги для Української армії: вистояли, Карлівка залишилась за нами, а також і «стіною плачу» для тих, хто вже ніколи не побачить близької людини, полеглої за незалежність та територіальну цілісність держави.
Поступово залишки техніки почали розбирати «мисливці за металом». Микола з однодумцями не міг допустити, щоб цей острівець пам’яті зник. І танк перевезли на базу до Ташлицького.
– Вирішили з хлопцями його відновити. Але від башти тоді нічого не залишилось. Поїхали в поле, знайшли десь у кущах ще одну башту. Благо, їх тут багато на цій землі, – з гірким присмаком чорного гумору згадує Микола. – Привезли, встановили.
Далі пішла кропітка бюрократична робота з виділення землі під монумент – на все про все пішло 2 роки. Наприкінці вересня відкрито пам’ятник загиблим воїнам під Карлівкою. Тепер, каже чоловік, черга за великим меморіальним комплексом. Він щиро вірить, що вже за п’ять років, після нашої перемоги, у Карлівці існуватиме музей просто неба, аби нащадки не забували, хто такий «східний сусід»…
Волонтерська діяльність Миколи не зупиняється. Всі військові підрозділів, які стоять на лінії розмежування поблизу Покровська, знають, що в них є Микола, який завжди напохваті – ремонт техніки, щось відвести-підвести, та й просто душевно поговорити за чашкою чаю…
До речі, чоловік тепер сам військовослужбовець ЗСУ, проходить службу в місцевому військкоматі. Нині виконує мирні функції, але, каже, що в будь-яку мить готовий взяти до рук зброю і йти воювати з російським агресором.
