Беручи участь у походах під час важких боїв проти переважаючих сил російської червоної армії, він забезпечував поповнення українського війська особовим складом….
Старший офіцер відділу персоналу штабу Повітряного командування «Схід» підполковник Вадим Лавренюк у районі проведення на той час ще АТО був наприкінці найважчого, чотирнадцятого року. Різне траплялося під час його відрядження у складі другої ротації зведеного загону Повітряних Сил, що став відомим як загін «Дика качка».
— Про формування зведеного загону я дізнався ще на стадії його створення, одним із перших, — згадує офіцер. — Адже на той час був кадровиком Об’єднаного центру матеріально-технічного забезпечення Повітряних Сил. Тобто бачив усю документацію, також через мене проходили всі рапорти охочих бути відрядженими до складу загону. Писав рапорт і я, проте потрапити в першу ротацію не вдалося, адже поїхав мій безпосередній начальник, начштабу частини. А вже 5 листопада заходили ми — я міняв його.
У «Дикій качці» Вадим, як і більшість офіцерів, перебував на солдатській посаді — був кулеметником. А службу протягом листопада-грудня 2014 року довелося нести на посту «Казантип» — навпроти селища Спартак. Сектор обстрілу — поле біля летовища, безпосередньо Донецький аеропорт та цементний завод неподалік.
— На той час скрізь було гаряче, — розповідає підполковник. — Всім нашим постам діставалось: і ДАП — поруч, і шахта «Бутівка» тоді ще була не наша…
Окрім військовослужбовців частин Повітряних Сил, серед яких під час перших ротацій загону більшість усе ж були не офіцери, а мобілізовані бійці, котрі проходили службу в бригадах тактичної авіації, були на позиції «Зеніт» і артилеристи-десантники. Таке собі невеличке підсилення з-поміж мінометників та протитанкістів — по одному на кожен з восьми постів із ПТКР та мінометні розрахунки.
Якщо тепер, на сьомому році війни, ворог обстрілює наші позиції здебільшого в темну пору доби, то на той час усе було навпаки. Вдень майже весь час посвистують кулі та звідусіль лунають виходи й розриви снарядів.
— Подекуди арта била настільки щільно, що здавалося, снаряди зустрічалися у повітрі, — пригадує Вадим.
А ось нічна зміна відрізнялася певним порядком. Починалося все під ранок. Рівно о 05:00 заводився російський танк. О 06:00 між «Зенітом» та Спартаком також щодня відбувалась артилерійська дуель. Ну, і потім — знову денний хаос. Цілі знищували зазвичай з автомата, кулемета, АГС.
— Ворога було видно по спалахах, — говорить офіцер. — Стріляють — даєш відповідь. ВОГами стріляти ефективніше, бачиш підриви… Вночі дивишся в тепловізор — посадкою чотири гарячих плями: ворог готується до нічних капостей, думаючи, що ми відпочиваємо. Обстріляли ВОГами. Дивишся в тепловізор — троє відповзло, а четвертого знищили. За тепловізори окрема подяка волонтерам — облікували, передавали по ротаціях.
Перший випадок, коли стало насправді страшно, пригадує підполковник Лавренюк, стався тоді, коли під час обстрілу снайперська куля пролетіла між ним та побратимом, коли вони на посту трохи висунули голови, аби роздивитися обстріли під шахтою «Бутівка».
А потім Вадим пережив обстріл посту з САУ 152 калібру.
— Вдень та вночі я чергував по три години. О третій заступив, о шостій мав мінятися, аж раптом пів на шосту почала лупити арта. Вжався у землю, рахуючи снаряди… Дві пари саушок лупили півтори години — клали щільно, я нарахував 107 снарядів. Та й не дивно: якраз тоді вони готували черговий штурм аеропорту, тож ми були їм, як кістка в горлі, «кошмарили» фланги їхніх колон, багато техніки поклали…
Нерідко доводилося чути переговори ворога — зокрема й «Гіві» з «Моторолою». Наші хлопці тоді щиро дивувалися, наскільки зневажливо ті та інші найманці й запроданці ставляться до своїх підлеглих — реально, як до гарматного м’яса. Адже називали їх не інакше, як організмами: «Передай мені пару „організмів“, бо мої закінчились!»
Один такий «організм» потрапив у полон. Під час артнальоту двоє найманців у чистому полі між позиціями корегували вогонь своєї артилерії. Один там і залишився, коли українські військові відкрили по них вогонь, а той, що вцілів, перелякався та, скинувши руки догори, здався в полон. Під вогнем артилерії наші бійці забрали і полоненого, і вбитого й витягнули їх на позицію «Зеніт».
Полонений назвався «Азербайджанцем». Під час допиту він розповів українським офіцерам свою історію. Працював у Росії, додому, на Кавказ, відвозив батькам і дітям зароблені гроші. Якось на зворотному шляху на кордоні його затримали, взяли в обробку й запропонували розв’язати його питання за певних умов, мовляв, «якщо ти бажаєш працювати в Росії, тоді треба на два місяці з’їздити на Донбас, потім ми тебе назавжди в Росії влаштуємо». Він розповів також, що, аби не страшно було йти у бій та стріляти в людей, окрім зарплатні, на той час близько 2000 гривень, «організмам» видають «дурь» (наркотики).
Звичайно, як і на кожній позиції, були у вартових неба й собаки, й кішки. Пес на прізвисько «Тушонка» запам’ятався найбільше — завжди був поруч і своїм гавкотом попереджав про небезпеку.
Щодо харчування там і тоді, підполковник не поділяє погляд декого, що, мовляв, після АТО не може дивитися на згущенку чи сардини — каже, для них це були справжні делікатеси. Проте їхній старшина готував, нехай і просту, та смачну й поживну їжу. Щоправда, іноді приносив на пост казан із землею, адже, поки готував і діставався, потрапляв під обстріли, але то — таке…
