Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Головного старшину Харківської радіотехнічної бригади Повітряного командування «Схід», штаб якої розташований на Харківщині, старшого прапорщика Володимира Малінку в робочому кабінеті застати важко. Адже його підлеглі – сержанти і старшини – проходять службу в семи областях України, де охороняють повітряних суверенітет.
– Робочий тиждень розпочинаю з прийому доповідей про стан справ від підлеглих, – каже 47-річний старший прапорщик Володимир Малінка. – Усю інформацію узагальнюю й ретельно аналізую, щоб уже зі своїми пропозиціями доповісти командирові бригади. Далі ж занурююся у коло своїх обов’язків: розв’язую проблеми сержантського корпусу, бігаю по службах, приймаю телеграми, працюю із документами.
Нині, наприкінці року, у головного старшини бригади РТВ додалися додаткові клопоти через атестацію підлеглих у зв’язку з впровадженням нової лінійки сержантських звань.
– Із кожним, хто визначається служити далі чи ні, проводжу індивідуальні бесіди. Спокійно, без зайвих нервів ще раз усе пояснюю і даю час добре подумати. Хоча атестація відбуватиметься у січні, я заздалегідь уже неформально розпочав цю роботу. Адже це долі живих людей, від яких залежить спокій в нашій державі, – розповів старший прапорщик Володимир Малінка.
Служба під музику
До армії Володимир Сергійович прийшов після 8-го класу в 1989 році як вихованець військового оркестру Харківського вищого авіаційного училища льотчиків. Удень виконував музичні композиції на тубі in B, а потім відвідував вечірню школу.
– Я офіційно перебував на всіх видах забезпечення і у свої 15 вважав себе військовим. Думав далі вчитися на льотчика, але не зміг полишити улюблену музику. Коли ж виповнилося 18 років, пішов на строкову службу в своєму ж оркестрі. Далі, у 1993-му, залишився на надстрокову, а пізніше направили навчатися у школу прапорщиків. Закінчивши її, став старшиною оркестру, – пригадує армієць.
На жаль, на початку 1997-го через скорочення посади Володимиру довелося звільнитися з лав ЗС України, щоб стати солістом оркестру частини Національної гвардії. Понад три роки він оспівував військову службу. Але зменшення штатних клітинок наздогнало його і там.
– Мій музичний період служби тоді закінчився. І з 2001-го я зайнявся кардинально новою справою у системі військкоматів, – говорить Володимир. – У двох різних РВК міста Харків вів облік технічних засобів і скажу, що робота ця вкрай відповідальна та потрібна. Це підтвердилося з початком російсько-української війни. Але я не застав мобілізації, бо наприкінці 2013-го перевівся на посаду начальника сховища ракетно-артилерійського озброєння в Харківській бригаді РТВ.
Усе для нашої перемоги
Із приходом окупантів на українську землю Володимир як зброяр часто виїжджав на Донбас, супроводжуючи різне майно РАО. Воїнам, які служили чи перебазовувалися у район проведення АТО, тоді було дуже важко. Численні ворожі обстріли постійно виводили з ладу зброю. Заявки, що надходили з підрозділів до Харкова, опрацьовували швидко, і Володимир вкотре віз необхідні засоби на Схід.
– Навесні-влітку 2014-го в нашій частині вже були бойові втрати. Тож я просився у тривале відрядження на Донбас, бо там билися і зазнавали поранень ті, хто віком, як мої старші діти. Та посада не відпускала мене. Добитися свого вдалося лише в листопаді 2015-го. Потрапив у підрозділ неподалік Мілового на Луганщині. Навесні 2014-го саме по цій території стріляли російські артилеристи й небезпека там відчувалася навіть у повітрі, бо держкордон зовсім поруч, – поділився спогадами Володимир.
У районі проведення антитерористичної операції чоловік забезпечував наземну оборону, вдосконалював захисні споруди, керував чатовими. Водночас дуже часто і без оптичних приладів вони бачили прольоти російських винищувачів чи бортів військово-транспортної авіації неподалік кордону. Кожного разу підрозділ переводили в повну бойову готовність, і Володимир перебував у окопах. Адже дії ворогів передбачити важко.
– Пам’ятаю та сумую за тією дружньою атмосферою. Там були уродженці різних областей України з однаковою ненавистю до окупантів. Цю потужну силу ми відчували й витримували всі труднощі. 4 місяці служби в районі бойових дій ніколи не забуду, а з товаришами по зброї – ніколи не втрачу зв’язків, – зазначив військовослужбовець-контрактник.
Закладає фундамент взаємовідносин «сержант-солдат»
За успіхи в службі, зокрема й на Донбасі, в 2017-му Володимира призначили на нинішню найважчу в бригаді сержантську посаду.
– Реформування сержантського корпусу вважаю важливим кроком. Я пройшов різні спеціальні курси та побував на численних семінарах із лідерства. Тому точно знаю, що незабаром на сержантах триматиметься все пов’язане з роботою із рядовими солдатами. Ті принципи діяльності сержантів, що нині закладають у наших підрозділах, стануть певним фундаментом взаємовідносин «сержант-солдат», запорукою високої боєготовності. Для реалізації себе як сержанта треба завжди ставити якомога вищу планку, – уточнив армієць.
Свою професійну діяльність головний старшина бригади РТВ будує на умовному принципі: «якщо завтра війна». Тобто вимагає від підлеглих чіткого розуміння кола обов’язків і по-максимуму докладати зусиль, щоб гідно зустріти ворога.
Удома в захисника України також все, як кажуть, перемога. Виховує трьох синів та одну доньку. Двоє старших не захотіли йти по стопах батька, а в найменших членів родини ще є час про це подумати. У вільний від служби час Володимир постійно щось добудовує чи ремонтує у власному будинку. Як він каже, із молотком у руках відволікається від напружених армійських буднів і морально відпочиває. Також чимало сил вкладає в старенький автомобіль, без якого йому важко як багатодітному батькові.
– Наші підрозділи постійно несуть бойове чергування, стежать за повітряним суверенітетом України на великій території. Навіть від одного військовослужбовця, без перебільшення, може залежати успіх бригади РТВ. І сержант має це чітко усвідомлювати. Тож роботи в мене попереду чимало. Проте мої помічники – молодші командири – знають свої завдання і так само, як і я, бачать чіткі перспективи, – підсумував старший прапорщик Володимир Малінка.
