Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Йосип Йосипович – підтягнутий, і, як говорять, міцно складений десантник із неперевершеним життєвим оптимізмом та почуттям гумору. От такий собі прототип для майбутнього персонажу українського художнього фільму про десантного старшину. Розмінявши у війську вже другий десяток років, він свою справу вивчив, як кажуть, «на зубок». Навіть із зав’язаними очима зможе навпомацки визначити, а потім і розповісти про кожну деталь найважливішого для крилатих піхотинців бойового «девайсу» – парашутної системи.
Нині його головне завдання – слідкувати за тим, щоб повітрянодесантний комплекс, який перебуває в бригаді, завжди був у справному стані й готовий прийняти нових воїнів для проведення занять. Ті, хто хоч здаля бачив службу в десантно-штурмових військах, знають, що цей комплекс є основою бойової підготовки кожного воїна-десантника. Адже саме тут йому відкривається шлях до неба. Сам комплекс складається з десятка різноманітних тренажерів, які максимально точно відтворюють на землі елементи стрибка з парашутом: від індивідуальної перевірки, формування команд, завантаження на борт повітряного судна, й до відділення від нього, дій у повітрі та успішного нетравматичного приземлення.
Бути професійним сержантом у війську, на думку старшини Йосипа Деньковича, дуже цікаво й відповідально.
– За останні роки військо значно змінилось, – каже він. – Змінилась і роль сержантсько-старшинського складу. На мою думку, всі зміни позитивні. Адже нам дали більше можливостей в керуванні особовим складом, та й просто спокійно виконувати посадові обов’язки.
Дуже корисними, за словами старшини, є численні курси лідерства, які останніми роками проводять з нашими військовими. Вони дають змогу всім: і сержантам, і офіцерам змінити власний погляд на філософію військової служби. І перші плоди такого підходу очевидні: молоді офіцери, нещодавні випускники військових ВНЗ, тепер мають більше довіри до роботи сержантів. Не намагаються собою підмінити сержантську присутність у колективі, натомість використовують сержантів як дієвий інструмент у бойовім вишколі воїнів, реалізації завдань із побудови згуртованого колективу.
– На моє бачення, офіцер – це мозковий центр, аналітик, який має розуміти ситуацію й керувати нею, – каже Йосип Йосипович. – А от робота, власне, сержанта – бути виконавцем задумок командира, розуміти хід його думок, і вже виходячи з цього, організовувати підрозділ для руху, як кажуть, у правильному напрямку.
Йосип Йосипович ніколи не шкодував, що обрав саме сержантську кар’єру. А не, скажімо, офіцерську чи, навіть, цивільний шлях. Бо саме будучи старшиною, він є ближчим до свого маленького, але дуже міцного колективу. І одна з важливих віх його життя – повага як особового, так і офіцерського складу підрозділу.
