Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Їхнє життя змінила війна, а головною справою стала військова служба
На одній з позицій під Новотошківським на Луганщині мені поталанило познайомитися з чудовими людьми – Русланом і Даніелою Гвоздецькими. Що вони – подружжя, я дізнався лише згодом. А тоді було цікаво, як дівчина з Дніпра потрапила на фронт, а хлопець-одесит тримає оборону на одній з найнебезпечніших бойових позицій. Отже, історія про подружжя, яке пліч-о-пліч виконувало бойові завдання на передовій у складі окремої механізованої бригади «Холодний Яр».
Одесит Руслан
Руслан родом з Одеси, там минули його дитинство і юність. Так склалося, що хлопчика з дев’яти років виховували бабуся з дідусем. Його змалку привчали до праці, вчили терпінню і розважливості, ніколи не падати духом і бути наполегливим у досягненні мети. Після завершення навчання в професійному ліцеї енергетичних технологій Руслан у грудні 2015 року розпочав строкову службу електриком-оператором 239-го загальновійськового полігону в Черкаському. Тямущий, товариський, він легко знаходив спільну мову з новими людьми та ще й був чудовим електриком. Згодом, після успішного навчання, йому присвоїли звання сержанта, довірили керувати людьми.
Служба на полігоні була успішною, і Руслан вирішив, що має продовжити її в бойовій частині, адже триває війна, а він все ще в тилу. Друзі, які служили в механізованій бригаді, запрошували: «Йди до нас, тут справжня робота!». І сержант, не вагаючись, підписав із військом контракт. 1 січня 2017-го прибув до частини і став командиром відділення. А за п’ять днів поїхав на фронт. Бойове хрещення Руслан прийняв під Гранітним. Саме тут упродовж 8 місяців під мінометними обстрілами 120-х і 80-х, на бойових чергуваннях він здобув безцінний досвід, завдяки якому навчився добре воювати, керувати підлеглими так, щоб і їх зберегти, і завдання виконати.
Шахта «Бутівка»
Чергова ротація привела Руслана на позиції, відомі як шахта «Бутівка». Тут він виконував бойові завдання з жовтня 2018-го до середини 2019 року. Від шахти, після страшних обстрілів, лишилися самі руїни. Навколо, ніби після землетрусу, стояли будівлі без дахів, з обваленими поверхами, дірявими стінами. Обгорілі каркаси металоконструкцій, купи уламків із бетону й металу… А над усім цим постапокаліптичним жахом, ніби викручені руки, волали до неба уламки вентиляційного ствола шахти.
– Небезпечно там було скрізь, – пригадує Руслан. – Обстріли – постійно. За кожною нашою бійницею пильно стежили ворожі снайпери. Черговим було нелегко вести спостереження. Якщо вдень ми користувалися трубками розвідника, то вночі без тепловізорів там нічим не зарадиш. Кожне спостереження на постах – реальний ризик для життя. А до ворогів – від ста до двохсот метрів. Навіть у хвилини затишшя чули, про що вони розмовляли.
Противник, який стояв напроти підрозділу Руслана, мав вигідну позицію. Він був нижче, і звідти добре стріляти навісом з підствольних гранатометів і АГС.
– Це було в полудень, – розповідає Руслан. – Ми з вогневої точки добре бачили їхні позиції, бійниці. І тут по нас почали бити з АГС. Дуже щільно і прицільно. Небезпека зростала щосекунди. Командир наказав накрити ворога вогнем. Ми вдарили водночас з двох постів з РПГ-7, більше нічим було їх дістати. Випустили 15 «морквин». Насипали, поки не знищили цю вогневу точку. Відтіля чулися крики поранених: видно, добре їх «заспокоїли».
Доля прийшла з… Інтернету
З майбутньою дружиною Руслан познайомився завдяки соцмережам, що в наш шалено швидкісний час зовсім не дивно. Та й у строковика можливості вільного пересування – значно обмежені. Листування, спілкування по мобільному тривало пів року. Спільні інтереси, думки і погляди на життя притягували молодих людей. Врешті, Руслан наважився познайомитися наживо. Командування пришвидшило це рішення – заохотило короткочасною відпусткою на три доби, та ще й у хлопця на ці дні випав день народження. До Дніпра, де жила Дана, добиратися всього годину. І ось – довгоочікувана зустріч. Руслан закохався. По справжньому, не віртуально. І, головне, що взаємно. Молодята гуляли містом, де юнак був уперше, спілкувалися і раділи життю. Час відпустки пролетів дуже швидко.
А ще за пів року нечастих, але таких жаданих зустрічей, знайомства з батьками, Руслан і Дана вирішили побратись і створити сім’ю. Нині їхній донечці Алевтині вже чотири роки.
Дніпрянка Даніела
У чарівної Даніели мама – вірменка, а батько – серб. Утім, дівчина каже, що вона – українка, бо народилася в Україні, любить цю землю: «Це моя Батьківщина!».
– До військової служби працювала на залізниці провідницею в пасажирських вагонах різних потягів. – ділиться Дана. – Об’їздила майже всю Україну. З народженням донечки круїзи закінчилися. За три роки повернулася на роботу, але відчула, що втратила до неї інтерес, розчарувалася. Колись жартома казала Руслану: «Ось доведеш мене своїми постійними відрядженнями – сама піду служити». Так і сталося. Хочу бути поряд, щоб підтримувати не на відстані, а саме тут, де дійсно важко й небезпечно. Дякую мамі, вона мене зрозуміла і підтримала, доглядає донечку – і ми за неї спокійні. Вона не тільки чудова бабуся, а й професійний педагог з великим стажем!
Дана, після бесіди з командирами, отримала «добро» від комбрига, три місяці проходила вишкіл у навчальному центрі під Львовом, а згодом потрапила в один з чоловіком батальйон. Навесні прибула на позиції бригади і розпочала бойову роботу зв’язківця.
Попри те, що Дана і Руслан служили поряд, зустрічалися вони нечасто. Адже Руслан тримав оборону безпосередньо на «нулях», а Дана виконувала завдання на РОПі.
Тривожний травень 2020-го
Бій розпочався о 6-й ранку. ДРГ засікли дозорні з «Купола». На взводний опорник ішов ворог. Дванадцять окупантів під прикриттям «зеленки» підкрадалися до наших позицій. Вони не знали, що їх викрили, а коли зрозуміли – було запізно. Спочатку вдарили чергові вогневі засоби, згодом підійшли «бехи»…
– Ми затиснули їх, – розповідає Руслан. – Поливали вогнем безпощадно, не давали відійти. Тоді ворог вирішив вдарити по нас з мінометів і зі ствольної «арти». Обстріл тривав близько трьох годин. Прилітали 80-ті, 120-ті, і 152-гі. Загалом більше ніж сотня. Під цим прикриттям частина ДРГ змогла відійти, але семеро були знищені. У мене поранило командира відділення, який вів вогонь з ПКМ, граната від РПГ вибухнула за метр від бійниці.
Руслан також був поранений. 120-мм міна влучила в дерево якраз над ним. Хлопця врятувала миттєва реакція. Почувши специфічний шелест і свист, він інстинктивно впав на дно окопу. У нього влучило шість осколків, земля від вибуху зайшла у вуха…
Операцію з видалення осколків з ноги Руслану зробили лікарі військового госпіталю в Сєвєродонецьку. На його щастя, осколки не зачепили артерії і не дійшли кілька міліметрів до кістки. Але стан був важкий. Контузія, струс мозку, акубаротравма… П’ять днів потому хлопця відправили до Харкова, де він проходив двотижневе лікування. Звідти Руслан одразу повернувся на передову, у свій підрозділ.
– У Сєвєродонецьку до мене приїхала Дана, я не знав, що в неї стільки сліз, – усміхається Руслан. – Ледве заспокоїв, кажу: живий, все добре, не плач…
Треба вірити й любити
Руслан упевнений: військова служба є його справою, він мріє здобути фахову освіту і стати офіцером. Дана, попри всі випробування, підтримує його в цьому і теж хоче зробити військову кар’єру.
– З дитинства мене вчили вірити в себе і любити свою справу, – ділиться Руслан. – Я це й роблю. А ще вдячний долі за щастя кохати і бути коханим, ростити донечку, захищати Батьківщину, щоб наші діти й онуки жили у вільній країні. Я в це вірю – і знаю, що так і буде!
