Беручи участь у походах під час важких боїв проти переважаючих сил російської червоної армії, він забезпечував поповнення українського війська особовим складом….
Рідня Роберта й досі переконана, що він навчається в Європі, американські друзі не розуміють і щоразу дивуються: «Навіщо воно тобі? Це ж яка небезпека!», а українські побратими, що спочатку поставились з деякою недовірою, дружньо ляскають по плечу й щиро називають братом…
Роберт — уродженець американської Санта-Барбари, у минулому — сержант морської піхоти Сполучених Штатів, кілька років служив у Японії, Кореї… Нині ж він — розвідник-стрілець у роті глибинної розвідки одного з розвідбатів Збройних Сил України. І хоч за півтора року він жодного разу не злітав додому в Америку, адже грошове забезпечення за місяць не покриває й половини дороги в один бік — каже щиро, ні на мить не пошкодував про своє рішення.
Умовити комбата на інтерв’ю з американцем було вкрай непросто. Ще б пак! Іноземець, рота глибинної розвідки, більшість завдань якої заховані за грифом «таємно»… Та історія Роба настільки унікальна, що комбат таки здався…
У розвідбаті чекав несподівано не грізний «Рембо», а зовсім юний низенького зросту хлопчина, що, на перший погляд, аж ніяк не вписується у типовий образ американського морпіха. «Ви б бачили його в роботі!», — одразу зауважив командир. «Стрільба, тактика, рівень дисципліни… Багатьом на нього рівнятись треба!»
— Я народився та виріс у Санта-Барбарі разом з дідусем і бабусею, — розповідає Роберт. — Саме дідусь, його також звати Роберт, завжди був для мене прикладом для наслідування. Він у минулому — командир корабля, багато розповідав про Другу світову війну, перевезення важливих вантажів, охорону судів від піратів… Я завжди хотів робити в житті щось не менш корисне. Коли навчання в школі підходило до кінця, я був трохи розгублений — чи то йти в коледж, чи в поліцію… Але я розумів, що коледж — це чималі кошти й не хотів, аби цей матеріальний тягар лягав на плечі бабусі й дідуся. Тож обрав для себе армію. Уже в перші дні служби зрозумів, що це надовго, а не якийсь кількамісячний експеримент. Я не чіплявся за Каліфорнію, не намагався всидіти на одному місці, тож встиг послужити і в Японії, і в Кореї, брав участь у морських походах…
Роберт пригадує, як у 2014-му стрічка новин у соцмережах почала активно заповнюватись новинами з України, а знайомі дедалі частіше ставали волонтерами, купували обладнання для українських бійців, збирали речі, смаколики…
— Я не дивлюся телевізор, не надто довіряю тому, що там показують, тож інформацію добував самостійно, потоваришував в соціальних мережах з активними українцями… І от щодня я почав прокидатися з новинами про український Донбас — «двох вбито, чотирьох поранено…» В якийсь момент як перемкнуло: «Чому я тут? Я ж можу бути корисним в Україні! Я ж сильний, витривалий!» Якраз закінчився контракт. А тут ще й відео з обстрілом на очі потрапило. Зрозумів: «Треба повертатись у військо! Щоправда, тепер в українське!»
Офіційно підписати контракт зі Збройними Силами України американцю виявилось не так просто… Роб був певен, що його «Я готовий служити» буде достатньо, та почався довгий шлях перевірки солдата-іноземця… Чекав, телефонував, знову чекав, казав, що готовий служити зовсім безоплатно… Зрештою Роберт таки досягнув свого й законно став українським розвідником.
— Мене одразу попередили: «Жодних попусків не буде! Тут не важливі стать, походження, знання мови… Всі рівні, у всіх одна мета й один обов’язок!» Я ж, познайомившись з героїчними хлопцями та дівчатами бойового батальйону, мріяв про одне — прийняти побратимство, стати з ними єдиним колективом. Здавалось з мовою, а її я майже не знав, не виникне жодних проблем! Все-таки XXI століття, а у мене із собою — сучасний електронний перекладач. Та де там? Хто українською говорить, хто російською, хто змішаною, хто діалектом, і більшість так швидко розмовляють… Я вже мовчу про військовий сленг! Мій перекладач і близько таких слів не знає! Ходив перший час з блокнотом і записував усе… Добре, що ми базуємось у невеликому селі, де мене вже всі знають, навіть у магазині вивчили мої смаки, тож перекладач стає необхідним дедалі рідше…
Уже перший виїзд на полігон показав Робертові, що хоч в американській піхоті й високий рівень підготовки, та й українці задніх не пасуть.
— Це був без перебільшення — нон-стоп, — пригадує хлопець. — Біжи, стріляй, падай, повзи, біжи! Поле, постійний рух, виснаження… І на сто відсотків професійні воїни поряд. Не можу сказати, що для мене це було чимось неможливим, та все ж підготовка українців приємно здивувала. А ще їхня згуртованість і відчуття колективу, оце «Ходімо з нами! Чому сумуєш?»… Коли я їхав сюди, мене намагалися зупинити, казали: «Там тебе постійно будуть ображати», а натомість мене називають братом і це надзвичайно приємно…
І хоча в Америці Роб їздив на новенькому Hummer, проживав у сучаснішому житлі, реалії української казарми його зовсім не засмутили. Хіба — незвично прохолодно, як для чоловіка що народився в теплому кліматі. А українські страви й зовсім привели в захват. «Добре, що на каталогове харчування встигли перейти, — жартома додає командир. — Спробував би він той жах, що був до цього!»
— Звісно, сумую за бабусею та дідусем, переглядаю фото, зідзвонюємось, — додає Роберт наостанок. — Та насправді у мене й часу особливо для ностальгії немає: наряди, чергування, стрільби, полігони, активна підготовка до ротації на фронт. Нині служба — мій пріоритет.
