Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
До підписання контракту із ЗСУ старший солдат Петро Миколюк ремонтував цивільні автомобілі та був далекобійником, але і подумати не міг, що улюблена справа стане у пригоді задля захисту країни.
– Ось – це ми самі заклепали, – відчиняючи дверцята вантажівки Петро показує акуратно залатані діри від осколків розірваних снарядів та куль.
Такими латками і дірками від нових влучань усипані всі двері, кабіна та кузов його ЗІЛа. Зрозуміло, що під ворожі обстріли Петро та його побратими потрапляли багато разів…
Він – старший водій автомобільного підрозділу однієї з гірсько-штурмових бригад, яка понад вісім місяців тримала оборону Приазов’я. За п’ять років у лавах Збройних Сил об’їздив вздовж і впоперек чи не всю лінію розмежування.
– Доставити боєприпаси, воду та інші необхідні речі нашим хлопцям на передову, – це ще той «марш-кидок» на вантажівці. Мало того, що від дороги сама назва, але то ще й воєнна дорога з вирвами від вибухів та вибоїнами «від старості», та ще й доводиться маневрувати під вогнем противника. А якщо перевозиш на своєму борту вибухівку… – розповідає військовий.
Підступна ґрунтова дорога нерідко приховує справжні пастки, особливо після дощу. І розмокле в непрохідну масу болото – не найстрашніше, що може бути для колісної техніки.
– Іноді, на здавалося б безпечній ділянці, якою їздили разів зі сто, дощем вимиває міну або відносить колесо на сантиметрів 20 убік з дороги… – каже Петро.
Ворожі снайпери, міни, осколки… Чого тільки не бачила його вантажівка за час війни. Але ні його, ні побратимів, які з ним їхали, на щастя, жодного разу не зачепило.
– Коли їдемо на ВОП чи знаємо, що дорога прострілюється, завжди двері тримаємо напіввідчиненими, щоб у разі серйозного влучання у вантажівку можна було швидко вистрибнути, – пояснює Петро Миколюк.
Він добре знає, де треба додати газу, де скинути, де варто мчати на всіх парах, щоб проскочити небезпечну територію.
Та додає, що водій на війні – це універсальний солдат, бо потрібен усім – і артилеристам, і десантникам, і розвідникам. Він перевозить воїнів, вантажі, без яких неможливе нормальне функціонування підрозділів, повинен швидко реагувати та приймати рішення. А також знати свій автомобіль на всі сто, щоб орієнтуватися у будь-якій ситуації та вміти вирватися з небезпеки.
– У більшості випадків відповідальність за те, чи залишаться екіпаж та пасажири живі чи ні, залежить саме від вправності та професійності водія, — каже Петро.
Свій бойовий шлях Петро Миколюк розпочав з вересня 2015-го.
Спочатку був резервістом – опанував професію оператора навідника БТР. А в листопаді 2015-го потрапив водієм на передову.
– Починав з 14-ї бригади. Разом з двома товаришами з мого села, яке неподалік Тернополя, вирішили піти захищати Україну. Вдома відпустили, бо думали, що їдемо на полігон, – говорить воїн.
Але після місяця на полігоні чоловік підписав контракт – і на війну. Свій перший виїзд на Донбас старший солдат пам’ятає і досі.
– Вперше приїхав в район АТО – це була Золотарівка поблизу Соледара. Був водієм дивізіону САУ-3. Служив у роті вогневої підтримки. Заїхали наприкінці осені на всю зиму, – розповідає чоловік.
Ремонтували заледенілу техніку в мороз, годинами не вилазили з-під машини.
– Рук не чуєш, ногу в задубілій робі зігнути чи розігнути неможливо, – згадує Петро Іванович.
Та як би важко йому не було, чоловік не жаліється. Чесно виконує свою роботу. За це його високо цінує командування та поважають побратими.
– Коли командир моєї роти перейшов в іншу, мене запросив із собою. І хоча тепер у мене інший командир, завжди знаходимо спільну мову, – каже Петро Миколюк.
За всі роки на війні Петро Іванович змінив кілька підрозділів, виконував різні завдання. Разом з гірсько-штурмовою бригадою він уже другу ротацію.
– Спочатку стояли під Кримським. Дуже гарячий був напрямок. З першого ж дня опинилися під вогнем противника… З першого ж дня були поранені та втрати… – розповідає військовий.
Та про те, що під щоденними шквалами ворожих снарядів продовжував їздити по всіх позиціях, розвозив воду, продовольство та інші необхідні нашим воїнам речі, пан Петро скромно мовчить. Про війну розповідає буденно, наче і не ризикував…
