У минулому літаючі дрони успішно і не дуже використовували не лише під час ведення війн, але й у цілком мирних сферах. А часом безпілотники й поготів відігравали абсолютно…
Командир одного з підрозділів морської піхоти з позивним «Харитон» родом зі славного козацького міста Гуляйполе. До війни він займався промисловим альпінізмом, адже ще коли був студентом, ходив у гори і розумів, що це його. Тож із часом вдалося навіть відкрити свою власну невеличку фірму. Так улюблена справа почала приносити прибуток. Також чоловік мріяв налагодити сільськогосподарський бізнес, навіть придбав комбайна і намітив перші плани, але поки що їх не судилося втілити в життя.
Бойовий шлях «Харитона» розпочався з батальйону «Донбас», до якого він записався добровольцем.
– Уже в червні 2014 року ми приїхали в Артемівськ. І війна для нас почалася, як то кажуть, «без розкачки». Чи не щодня проходили реальні бої. Звісно, оглядаючись назад, аналізуючи, розумію, що ми в той час багато чого не знали, не вміли і до кінця нічого не розуміли. Та попри це у нас панувала бойова атмосфера, – розповідає воїн.
Найважчою сторінкою в історії служби «Харитона» стали бої під Іловайськом. Під час виходу «зеленим коридором» колону було майже повністю знищено, чоловіка поранили. Не маючи можливості протистояти ворожій техніці, він разом з іншими бійцями потрапив у полон.
– Спочатку ми потрапили до військових з ульяновської 31-ї десантно-штурмової бригади (РФ), але згодом нас передали терористам із «ДНР». І якщо в російському таборі до нас ставилися доволі лояльно, то після передачі ДНРівцям ситуація кардинально змінилася. Проте моє перебування у полоні було недовгим. Уже через 2 тижні відбувся обмін і я повернувся додому, тоді як дехто з моїх товаришів залишався у підвалах терористів 4, 6 і навіть 9 місяців, – пригадує військовий.
Після полону «Харитон» потрапив до шпиталю, але там затримався не на довго – рвався повернутися до строю, бо вважав своє поранення дріб’язковим. І він повернувся. Проте з часом зрозумів, що хоче зростати кар’єрними сходинками і вирішив стати офіцером. Тож у 2015 році звільнився з батальйону «Донбас» і почав здобувати військову освіту.
У 2016-му «Харитон» підписав контракт зі Збройними Силами України й поповнив лави морської піхоти. Військовослужбовець зізнається, що перед першою ротацією у складі підрозділу морпіхів, хоча й мав за плечима неабиякий досвід, усе ж нервував.
З того часу пройшло більше ніж чотири роки. Служба у морській піхоті дала офіцеру чимало можливостей реалізувати себе, а також здобути авторитет суворого, але справедливого командира серед підлеглих.
Як розповів військовий, є у нього й свої талісмани, які завжди з ним. Це срібний хрестик й тризуб, а ще автомобіль, який військові називають «Буцефалом».
– Його всі знають. Це реально крута машина, з душею справжнього морпіха. Наш «Буцефал» героїчно підвозив військовим у найважчі моменти по грязюці та бездоріжжю БК та провізію, евакуював поранених, – розповідає про свого залізного коня офіцер. – Якось під час виходу ми потрапили під обстріл снайпера. Троє зазнали важких поранень. Нести їх нам довелось далеко, тому що ми були в безпосередній близькості до противника. Десь півтора кілометра рухалися окопами. Вирішив ризикнути і побіг за машиною. Оскільки це була ніч, мусив пообривати дроти, щоб не світилися стопи. На щастя, нам вдалося швидко вивезти поранених, всі залишилися живими. «Буцефала» ми теж швидко «підлатали».
«Харитон» пережив чимало, але й досі вважає, що найважчим випробуванням за час служби стала загибель двох його найближчих друзів.
– Сергій загинув неподалік Павлополя, підірвався на міні. Я дізнався про це 8 січня 2017 року. Був вдома у відпустці. А Леоніда, ще одного з нашої трійці, я втратив уже у березні. Він загинув неподалік села Саханка. То був важкий рік, – з сумом згадує командир.
Він розповів, що разом з товаришами намагається за можливості, без прив’язки до якихось дат, навідуватися до їхніх рідних, щоб вони знали – про хлопців пам’ятають.
Вдома на «Харитона» чекає кохана дружина та ще один його найголовніший талісман – маленька донечка, на яку подружжя дуже довго чекало. І хоча чоловік не може бути поруч зі своїми дівчатами так часто, як йому того хочеться, але командир напевне знає: він вимушений терпіти розлуку з родиною, щоб бути впевненим у їхньому мирному майбутньому.
Фото Олександра Єгорова та з особистого архіву «Харитона»
