Про особливості 14-денного періоду адаптації бійців у бойових частинах після проходження БЗВП та фахової підготовки АрміяInform розповів начальник групи інструкторів 127-ї окремої важкої механізованої бригади сержант…
«Дід», «Григорович» або просто «Дядя Юра». Водія окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського добре знають та поважають військові чи не у кожному підрозділі цього з’єднання. А все тому, що ще з перших днів війни чоловік займався волонтерською діяльністю.
Cтарший матрос Юрій Чехун родом із Херсонщини. До війни у нього було звичайне життя: 30 років працював водієм-електромонтером в акціонерному товаристві «Херсонобленерго», як і всі приділяв час буденним справам. Але з початком бойових дій ця ідилія закінчилась.
– Разом з небайдужими херсонцями став збирати допомогу та відвозити необхідні речі нашим воїнам на передову. Саме під час однієї з поїздок я познайомився з волонтером, Народним Героєм України Григорієм Янченком. Іноді нам доводилось за день-два проїжджати більше ніж півтори тисячі кілометрів. Чи було важко? Певно, що так, але ми знали, що на нас чекають ті, кому куди важче, – згадує Юрій. – Військові потребували тоді багато чого: від продуктів харчування до коштовного обладнання. Бувало й таке, коли ми взимку приїжджали до хлопців одягнені, а поверталися назад в одних футболках, бо светри та куртки повіддавали бійцям.
Після чотирьох років волонтерства у 2018 році «дядя Юра» підписав контракт із військом. Як розповідає чоловік, це сталося спонтанно, після буденної розмови.
– Якось підвозив додому Іру «Скажену» (ми з нею були добрими друзями ще до війни), вели бесіду і я жартома запитав її: «Береш мене до себе?» Вона довго не вагаючись зателефонувала комбату і той, так би мовити, погодив мою кандидатуру. Ось так і потратив до мого рідного підрозділу. Що символічно, саме він був перший, куди я приїхав як волонтер, – говорить морпіх.
Уже через пів року 53-річний(!) Юрій на рівні з молодими воїнами виборював право носити берет морського піхотинця. І впорався з цим без проблем. Каже, що легко подолав смугу, бо веде здоровий спосіб життя і час від часу займається спортом. До слова, «дядя Юра», як і його побратими, навіть на передовій знаходить час, аби підтримувати себе в гарній фізичній формі. А все завдяки одному з товаришів по службі, який власноручно облаштував спортмайданчик на передовій.
За час служби траплялись різні ситуації, але завжди найважчими є втрати побратимів.
– Мені доводилося потрапляти під обстріли ще, як волонтерив. Наприклад, взимку 2017-го, коли було загострення в Авдіївці, ми були там. Тоді ворог так «накривав» з важкої зброї, що думали: живими не виберемось. Тоді на «промці» чимало загинуло, – пригадує морпіх.
Особливо підкосила чоловіка загибель його подруги «Скаженої».
– Іра загинула у мене на очах. 1 липня 2019 року. Вони з Сергієм, водієм, обігнали мене. Останнє, що бачив у дзеркало заднього виду – Іра сидить і усміхається. А через пару хвилин – пряме влучення ракети з ПТРК. «Скаженої» не стало, – з сумом в очах розповідає Юрій. – А через декілька місяців вслід за Ірою загинув Степан Криль, якого вона любила, мов сина.
Чоловік пригадує, як вперше познайомився з Степаном. То був 2016 рік. Широкине. Він побачив статного воїна, який йшов йому на зустріч…босий. Річ у тім, що хлопець мав 46-й розмір взуття, тож коли «дядя Юра» запитав, чому він без взуття, той, знизивши плечима, відповів: «Мого розміру немає». Тоді волонтери одразу знайшли для нього добротні тактичні кросівки. Хлопець назавжди залишиться у серці чоловіка тим усміхненим сиротою з великим серцем.
Ось уже 2 роки Юрій Чехун на своєму «Хаммері», який з ніжністю називає «Бурчиком», мов той універсальний солдат, завжди з’являється там, де на нього чекають: чи то доставити боєприпаси, питну воду, провіант та інші необхідні речі, чи щоб евакуювати пораненого. І скрізь його впізнають через незвичний подарунок, який йому зробили товариші, коли проводжали до війська – оригінальний автоклаксон.
– Це свого роду мій талісман, який завжди зі мною. А ще він має чародійну силу – варто мені лишень натиснути на нього, як втомлені обличчя воїнів осяюються усмішками. І це чудово, адже у нашій серйозній справі без позитиву та розрядки, навіть такої маленької – нікуди, – жартує військовий.
До слова, сам «дядя Юра» також має свої емоційні «батарейки», які додають йому сил та відчуття домашнього затишку. На передовій у нього з’явилися чотирилапі улюбленці – «Осколок» та «Чернуха». Вони ні на мить не залишають чоловіка, скрізь слідують за ним. Він же зі свого боку годує та пестить собак, до яких прикипів усією душею. Особливо дбає про «Осколка», бо то справжній бойовий побратим, якого не просто так кличуть. Пес має чимало поранень, а одного разу навіть підірвався на розтяжці. Проте, як і годиться воїну, вперто продовжує свою службу разом із морпіхами.
Найбільше Юрій мріє якнайшвидше здобути перемогу, щоб він міг повернутися до своєї родини, за якою надзвичайно сумує. А родина у нього чимала. На чоловіка вдома чекають мати, кохана дружина, троє дітей та четверо онуків, наймолодшому з яких нещодавно виповнився один рік.
Фото Сергія Сергієнка та з особистого архіву Юрія Чехуна
