Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 20 грудня 2024 року Президент України присвоїв 65 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України почесне…
«Ми були приречені на страшну смерть…»
До Києва передові частини німецького вермахту вступили 22 вересня 1941 року. А вже 29 вересня відбулася перша масова страта людей: жертвами «визволителів» стали 33 771 київський єврей. Звірі у людській подобі не милували нікого: наймолодшій жертві було 3 дні, найстаршій – 103 роки.
Цілком голих чоловіків, юнаків, жінок, старих і дітей ставили на край глибокого рову і розстрілювалися з кулеметів
Перше повідомлення про злочини нацистів у Києві було опубліковано в радянських газетах за кілька тижнів після розстрілів. Його автор, член Політбюро ЦК ВКП(б) Микола Шверник, зокрема, писав:
«Гітлерівські бандити скоїли масове звіряче винищення єврейського населення. Вони вивісили об’яву, в якій усім євреям пропонувалося прибути… узявши з собою документи, гроші й цінні речі. Євреїв, що зібралися, кати погнали до Бабиного Яру, віднявши в них усі цінності, а потім розстріляли».
Масовим розстрілам у Бабиному Яру передував приїзд до Києва рейхсфюрера Генріха Гіммлера і Адольф Ейхмана – головного ідеолога «вирішення єврейського питання». Спрвокували розстріли і вибухи, що прогриміли у центрі Києва. Міни, закладені радянськими агентами-терористами НКВС, геть знищили десятки будинків, позбавивши киян даху над головою і практично не завдавши ніякої шкоди окупантам. Але вони дуже розлютили ворога.
Тож 26 вересня відбулася нарада вищих військових чинів, у якій узяли участь військовий комендант генерал Ебергарт, один із вищих чинів СС генерал Еккельн, командувач айнзацгрупою «Ц» доктор Раш і командир айнзацкоманди 4-а Блобель. Вину за вибухи на Хрещатику та прилеглих вулицях вони поклали на київських євреїв. Так принаймні стверджував Блобель під час суду над ним. За словами цього виродка, на тому ж зібранні й вирішили покарати за ці вибухи євреїв, оскільки, як заявив Гіммлер, «всі агенти НКВС є євреями».
Нацисти винищували єврейське населення в усіх країнах, які опинилися під їхнім чоботом. У європейських столицях, куди німці входили, мало хто чинив спротив, тим паче не підривав будівлі у центрі столиць. Але це не рятувало євреїв – їхніх жителів: такою була звіряча суть нацизму.
Відомо й про те, що незадовго до нападу на СРСР Гітлер доручив своїм Генріху Гіммлеру та його «колегам» «остаточно вирішити єврейське питання»: у Києві нацисти не планували створювати єврейське гетто за прикладом Варшави для повільної, але неминучої загибелі його мешканців. Масове винищення євреїв Києва було доручено вже згадуваному Паулю Блобелю, який отримав у своє розпорядження так звану айнзацкоманду 4-а, спеціально створену для винищення мирного населення на окупованих територіях, а також кілька есесівських батальйонів чисельністю близько 1 500 головорізів. Вони й вирішували «єврейське питання» 29 вересня – 3 жовтня.
Військовий юрист Юрій Шульмейстер у своїй книзі «Гітлеризм в історії євреїв» пише: «Акцію зі знищення єврейського населення було організовано блискавично й фундаментально. Місцем злочину обрали Бабин Яр – колишнє військове стрільбище з глибокими ярами, де могли поміститися сотні тисяч трупів. До Бабиного Яру були зручні підходи, поруч залізнична станція «Лук’янівка-товарна», що дозволяло переконати приречених, що їх чекає не смерть, а переїзд на нове місце проживання».
Вранці 29 вересня євреї з різних районів Києва, виконуючи нацистський наказ, ішли, здавалося, нескінченним потоком у район Лук’янівського кладовища. Уже неподалік Бабиного Яру вони потрапляли до своєрідного коридору, створеного двома шеренгами кремезних гітлерівців із собаками. Автори видання «Без терміну давності… Трагедія Бабиного Яру» пишуть:
«Під вигуки «Шнель! Шнель!», під голосний регіт «цивілізатори» спускали собак, жорстоко били приречених, підганяючи до місця, де з них зривали одяг, забирали коштовності, продовольство, документи. Цілком голі чоловіки, юнаки, жінки, дівчата, літні люди й діти під наглядом охоронців ставали на край глибокого рову і їх розстрілювалися з кулеметів».
Після Бабиного Яру масові розстріли у Києві не скінчилися
У наказах німецького командування, розклеєних восени 1941-го по усьому Києву, було сказано: «Якщо хто-небудь пустить єврея на нічліг або проживання, буде негайно розстріляний не тільки він сам, а й уся його родина», «За кожного виданого єврея… німецьке командування платитиме по 1000 рублів».
Але, всупереч таким наказам, знаходилися люди, котрі, ризикуючи життям своїм і своєї сім’ї, переховували їх. Наприклад, родина київського священника Олексія Глаголєва врятувала за роки окупації одинадцятьох євреїв. За неповними даними, під час розстрілів у Бабиному Яру кияни врятували від неминучої смерті кілька сотень євреїв. Письменнику Анатолію Кузнецову, коли до міста увійшли німці, виповнилося 14 років і він став свідком тих жахіть, що творилися тоді в Києві. По війні він написав документальний роман «Бабин Яр», розповівши про масове винищення єврейського населення, ставлення до нього місцевого населення:
«Вони переховувались у підвалах, комірках. Одна російська родина врятувала сусідів євреїв, відгородивши цегельною стінкою частину кімнати, і там у темряві, у вузькому простінку, майже без повітря, євреї сиділи два роки. Але це рідкісний випадок. Тих, хто переховувався, зазвичай знаходили, позаяк знаходилося чимало охочих заробити гроші чи корову. Біля нашого куренівського базару жила, приміром, Парасковія Деркач. Вона вистежувала, де переховуються євреї… Вони віддавали їй, що мали. Потім вона заявляла в поліцію та вимагала ще й премію. Її чоловік Василь був бендюжником, зазвичай на його ж площадці й везли євреїв у Яр. Парасковія з чоловіком по дорозі зривали з людей одяг, годинники: «Вам воно вже не треба!..»
Після масових вересневих розстрілів трагедія Бабиного Яру не скінчилася: постріли катів тут лунали аж до самого визволення міста Червоною армією. Зокрема тут знайшли свій останній притулок 620 членів ОУН, зокрема і відома поетеса Олена Теліга, понад 100 матросів Дніпровського загону Пінської флотилії, які, за спогадами очевидців, йшли на смерть, співаючи, а також кілька тисяч ромів з 5-ти їхніх таборів, розташованих на околицях міста. Їх нацисти вважали неповноцінними людьми…
Загалом протягом двох років окупації до цього урочища постійно привозили «ворогів нового німецького порядку»: підпільників, заручників з-поміж цивільного населення, бранців київських концтаборів. Скільки людей знайшли тут свій останній прихисток – досі достеменно невідомо. Історики, які досліджують цю трагедію, називають різні цифри – від 100 до 200 тисяч.
У вересні 1943-го фашистам стало зрозуміло, що панувати в Києві залишилося недовго. І вони спробували приховати сліди своїх звірств. Зокрема намагалися спалити трупи своїх жертв, використавши для цього в’язнів Сирецького концтабору. Під час виконання робіт, 29 вересня, деяким із них вдалося вирватись на волю. Троє з уцілілих виступили свідками на Нюрнберзькому процесі: тоді світ і дізнався про злодіяння нацистів у Києві.
У Бабиному Яру людей розстріляли лише за те, що вони були юдеями
До закінчення війни залишалося кілька місяців, як уряд Української РСР ухвалив постанову «Про спорудження монументального пам’ятника на території Бабиного Яру». Коштів, звичайно, не вистачало і реалізацію документа відклали. До кращих часів. Але у 1948 році Сталін розпочав справжню війну з радянськими євреями, вважаючи, що всі вони «є космополітами, далекими від радянської дійсності». Зрозуміло, що ні про яке увічнення пам’яті загиблих тепер не могло бути й мови.
Не згадували про нього і по смерті кривавого тирана: Хрущов вважав, що «є більш важливі справи, які потребують чималих грошей». І хтозна скільки б ще знадобилося часу для спорудження пам’ятника, коли б 29 вересня 1966 року, у 25-ту річницю початку масових розстрілів, тут не зібрався мітинг, ініційований представниками української інтелігенції. Зокрема Іваном Дзюбою, Аллою Горською та іншими їхніми колегами. Письменник-фронтовик Віктор Некрасов, виступаючи, сказав слова, які незабаром облетіли весь світ:
– Так, у Бабиному Яру були розстріляні не лише євреї, але тільки євреї були розстріляні тут лише за те, що вони були євреями. Тож коли ми віддамо цим людям данину шани, данину пам’яті?..
Того ж року після жорсткої цензури побачила світ і книга Анатолія Кузнецова «Бабин Яр» – роман-хроніка одного з найстрашніших в історії людства злочинів. Про цю трагедію заговорили на найвищому рівні, зокрема і за кордоном. Лідери деяких країн, насамперед США, засипали тодішнього генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва запитаннями на кшталт «Коли ж буде пам’ятник загиблим десяткам тисяч ваших земляків?..» І Леонід Ілліч дав вказівку Володимиру Щербицькому, тодішньому очільнику українських комуністів і першій особі в Українській РСР, увічнити пам’ять загиблих. У 1976 році відкрили меморіал.
За часів Незалежної України у Бабиному Яру встановили ще і пам’ятні знаки, які нагадують про розстріляних пацієнтів психіатричної лікарні, архімандрита Олександра, закатовану гестапівцями київську підпільницю Тетяну Маркус і українських націоналістів, зокрема Олену Телігу.
