З першого дня війни українці шукають відповіді на запитання, над якими ніколи не замислювалися раніше. Що робити? Як захиститися? Як…
Нинішня російсько-українська війна ініціювала справжню революцію у військовій справі, яка спонукає до переоцінки «старих» видів озброєння і традиційних методів ведення бойових дій.
Класична бронетанкова наступальна операція — у тому вигляді, в якому вона розглядалася з часів Другої світової війни, — більше не гарантує успіху.
Поля боїв в Україні, насичені дронами, засобами РЕБ, ПТРК і мінними загородженнями, продемонстрували арміям усього світу уразливість звичної концепції «танкового прориву». Чи є майбутнє в танків? Це питання ми попросили висвітлити знаного дослідника військової історії та озброєння, доктора історичних наук, професора кафедри гуманітарних наук Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Андрія Харука.
— Тож, Андрію Івановичу, чи є перспектива в застосуванні панцерників на полях боїв, принаймні у найближчій перспективі?
— Це питання постає з усією гостротою, і відповіді на нього дають полярні — від «танки пора списати у брухт» до «танки себе ще покажуть!». Останню тезу обстоює військовий аналітик Джеральд Мак-Вільямс з Університету Небраски, Омаха, США, у своїй статті, точніше, препринті, опублікованій у вересні. Вона здалася мені вельми цікавою, тому давайте розберемо її для читачів вашої агенції.
Матеріал підготовлено у формі тез, тож спробуємо розібратись послідовно.
Традиційні наступальні дії бронетанкових з’єднань стали занадто дорогими, ризикованими й малоефективними. У ситуації, коли розвідувальні БПЛА зависають над кожною висотою, а артилерія коригується в реальному часі, приховане зосередження й маневр бронетехніки стають майже неможливими.
Але, як зазначає автор, говорити про «смерть мобільності та броні» зарано. Йдеться не про кінець епохи танків, а про необхідність їхньої технологічної та організаційної трансформації.
— І в чому вона полягає?
— Мак-Вільямс виділяє завдання, без реалізації яких бронетанкові сили втратять значення в майбутніх конфліктах:
1. Придушення артилерії противника.
Це до питання про витіснення артилерії дронами.
Головна загроза бронетехніці — не ПТРК, а високоточна артилерія, наведена з дронів. За підрахунками автора, час реакції контрбатарейних систем має скоротитися з 7–12 хвилин до однієї хвилини.
Окрім контрбатарейної боротьби, проактивні підрозділи ударних/мисливських дронів, органічно включені у функцію вогневої підтримки, повинні ретельно виявляти й подавляти або знищувати укриті позиції артилерії противника заздалегідь, до початку будь-якої бронетанкової наступальної операції. Це можливо тільки в разі повної інтеграції розвідувальних БПЛА й автоматизованих систем цілевказування.
2. Зменшення мінної загрози
Мінні поля залишаються одним з надійних бар’єрів на шляху бронетехніки. Мак-Вільямс вважає, що успіх штурму тепер залежить від швидкості розчистки проходів. Досягти цього можна значною мірою за рахунок поєднання наземних радіолокаторів, що проникають у ґрунт, і автономних машин розмінування. Надлишковість на рівні з’єднань має значення: трали й машини розмінування мають бути масовими, а не розглядати як нішеві засоби.
Дронові системи з ШІ-розпізнаванням зображень також можуть допомагати завчасно виявляти ймовірні місця мінування на маршруті руху.
3. Боротьба з безпілотниками
Безпілотники стали «вбивцями танків». За даними дослідження, понад 70 відсотків втрат бронетехніки на російсько-українському фронті припадає на удари БПЛА. При цьому, нагадаю, на перше місце автор ставить придушення артилерії…
— І яке вирішення, точніше — протидія профільним загрозам, бачить автор матеріалу?
— Вихід — ешелонована система протидії як на рівні конкретної машини, так і на рівні з’єднання. На рівні машини доцільні такі заходи: активний захист, пасивне бронювання, радіоелектронне придушення і мережа недорогих сенсорів, що створюють навколо техніки «мережу спостереження». Об’єднані в єдину систему, такі сенсори повинні заздалегідь виявляти загрози на підступах до колони.
На додачу до рівня машини концепція такої «мережі спостереження» має поширюватися по всьому фронту і розгортатися завчасно, до будь-якого руху бронетехніки. Це має бути мережа з недорогих сенсорів, але з прийнятною роздільною здатністю (малопотужні РЛС, недорогі мережеві відеосенсори й акустичні датчики).
Бажано, щоб така мережа спостереження охоплювала принаймні розрахункову ширину й глибину будь-якого бронетанкового наступу. Концепція мережі спостереження забезпечує високу ймовірність виявлення ворожих дронів і, що важливо, дає час на реакцію та розгортання контрзаходів проти їхніх дій.
4. Повітряна підтримка нового типу
Пілотована авіація все частіше опиняється під вогнем сучасної ППО. Мак-Вільямс пропонує замінити її дронами супроводу, що діятимуть в інтересах кожної танкової роти. Ці дрони виконують розвідку маршруту, забезпечують вогневе прикриття й коригування, стаючи «очима» бронетехніки.
5. Полювання на розрахунки ПТРК
Досвід показує, що на кожну втрату танка в середньому припадає два пуски ПТРК. Тому головне завдання наступальної сторони — увійти в цикл прийняття рішень противника. Мак-Вільямс пропонує використовувати мініатюрні розвідувальні дрони й сенсори кругового огляду, що забезпечують екіпажам 360-градусну обізнаність навіть у разі закритих люків.
6. Нейтралізація повітряних загроз
Без контролю над повітрям будь-яка бронетанкова операція приречена.
Необхідно заздалегідь уражати аеродроми, склади й командні пункти противника, поєднуючи ударні безпілотники й мобільні комплекси ППО, щоб забезпечити принаймні тимчасову локальну перевагу в повітрі.
За наведеними розрахунками, навіть 30-хвилинне вікно без дій ворожої авіації більш ніж удвічі підвищує ймовірність прориву.
7. Наземні роботизовані комплекси
На думку автора, НРК повинні стати «першим ешелоном» наступу. Вони здатні вести розвідку, перевіряти маршрути на наявність мін, виступати «приманкою» для протитанкових засобів і підтримувати атаку вогнем. Співвідношення «один НРК на кожні дві пілотовані машини» знижує втрати екіпажів на чверть.
8. Нова артилерія
Артилерія майбутнього — не засіб тривалого вогню, а точковий інструмент підтримки темпу. Вона має працювати за принципом «вистрілив — змінив позицію», спиратися на дані з БПЛА й мережевих сенсорів і діяти короткими, але надточними серіями. Перехід 60 відсотків гармат на високоточні боєприпаси, за оцінкою автора, підвищує ефективність вогню до 80 відсотків при одночасному зменшенні витрати снарядів удвічі.
— Тож яке узагальнення можна зробити із цього дослідження?
— Ключовий висновок дослідження — вирішальним чинником стає час реакції. Той, хто швидше виявив, класифікував і знищив ціль, виграє бій.
Усе інше — похідне: дрони, мережеві сенсори, ШІ, інтегровані системи управління. Бронетанкові сили мають перейти від лінійного принципу ударної маси до мережецентричного принципу — коли танк, БПЛА, артилерія й засоби РЕБ утворюють єдину цифрову «вбивчу ланку».
Без цього броня втрачає сенс: навіть найміцніша машина безсила, якщо не бачить противника й не пов’язана з мережею розвідданих.
Для оборонної промисловості це означає глибокі зміни. Виробникам бронетехніки доведеться створювати платформи з відкритою архітектурою, готові до інтеграції з дронами й системами РЕБ. Постачальникам артилерії — переходити на високоточні боєприпаси й цифрове управління вогнем.
Розробникам програмного забезпечення — забезпечувати взаємодію десятків платформ в єдиному інформаційному середовищі.
В експортному аспекті це відкриває нові ніші: мобільні протидронові, НРК, інтелектуальні системи наведення, а також сервісні контракти з мережевої інтеграції озброєнь.
Іншими словами, у XXI столітті конкурентоспроможність бронетанкового експорту визначається не товщиною броні, а глибиною цифрової інтеграції.
Майбутнє бронетанкових операцій — не у відмові від танків, а в їхньому переосмисленні як елементів єдиної системи розвідки, вогню й маневру. Танк залишається символом наступальної потужності, але його сила тепер залежить не стільки від гармати й броні, скільки від здатності бути частиною мережево-центричної війни. У цій війні перемагає не той, у кого більше сталі, а той, у кого швидша інформація.
І наостанок додам таке. Мак-Вільямс підтверджує мою улюблену тезу: воюють не танки — воюють структури. Концептуально нічого нового — ця теза була відома ще в Другу світову. Тільки складники цієї структури змінюються…
