Численні, але розрізнені селянські виступи та повстання другої половини 1920-х — початку 1930-х років були придушені державною владою з її апаратом насильства і не спромоглися…
«У мене завтра річниця, — каже азовець „Расті“. — Звільнення з полону. Буде рівно рік».
Ми спілкувалися 17 жовтня 2025 року. 18 жовтня 2024-го між Україною та російською федерацією відбувся обмін, внаслідок якого додому повернулися 95 українських військових, котрі отримали «вироки» в росії.
«Расті» був серед них. Йому 26 років, і два з половиною з них він провів у полоні. Спочатку чотири місяці в Оленівці, потім рік у Таганрозі, далі ще кілька місяців у донецькому СІЗО, потім була Макіївка на окупованій Донеччині аж до повернення в Україну.
Після реабілітації повернувся в стрій. Молодший сержант у загоні розвідки спеціального призначення 12-ї бригади спецпризначення «Азов». Займається спортом — і спорт, наголошує, неабияк допоміг під час реабілітації.
«У мене було по 12-13 тренувань на тиждень — біг, кросфіт, плавання. Це мені допомагало розслабитися. Важливо було робити те, що я хочу», — наголошує військовослужбовець.
Про приєднання до лав «Азову» в 2020, бої за Маріуполь, полон і катування, сфабриковані російським «слідством» так звані «справи», «вирок» за одне судове засідання і… повернення на поле бою поділився «Расті» у розмові з кореспонденткою АрміяInform.
Далі — його розповідь.
Бої за Маріуполь: «Щодня ми змінювали від 5 до 15 позицій»
«Я родом з Києва. навчався в коледжі — але не завершив останній курс навчання і вступив до лав «Азову» в 2020 році. Чому «Азов»?.. Хотів воювати. Не в лавах ЗСУ, бо що було чути про них? А я йшов у військо не заради грошей, а з поглядами та ідеєю; було усвідомлення, що треба готуватися… Так я потрапив у групу розвідки.
Ми працювали в Широкиному, Водяному, Павлополі. Чи була складна розвідка в секторі в час ООС?.. Тоді масштабних спецоперацій не було, ми стаціонарно знаходилися на позиціях. Я працював як другий номер снайпера: спостереження (в тому числі для роботи артилерії), виявлення і знищення противника були нашими завданнями. Словом, займалися всім тим, чим мали займатися розвідники.
24 лютого 2022 року я був на базі «Азову» в Юр’ївці, за 30 км від Маріуполя. За два тижні до повномасштабного вторгнення нас попередили, що «щось може бути». За кілька днів нам сказали виїхати з бази в Маріуполь.
У перші дні повномасштабки починався двіж довкола Маріуполя, росіяни рухалися з боку Криму. Але вже 1 чи 2 березня місто було в повному оточенні.
Я разом з побратимами працювали як мобільна група: щодня ми змінювали позиції, від 5 до 15. Наприклад, о 5 ранку танковий прорив — ми поїхали туди; здійснити засідку чи наліт — ми вже рухаємося далі. На початку війни в Маріуполі всі були універсальними бійцями. Навіть артилеристи, в яких через деякий час закінчувалися снаряди, ставали піхотинцями.
Наша група була озброєна стандартним набором: кулемети, автомати, гвинтівки тощо… В основному — легка зброя. З протитанкового — РПГ. В основному нам гвинтокрилами довозили Javelin, NLAW, і вони трохи рятували ситуацію.
Оборона «Азовсталі»: авіація росіян здійснювала 110 вильотів на завод
Яке значення боротьби Маріупольського гарнізону у цій війні і в історії загалом?.. Я розглядаю цю ситуацію з двох сторін. Так, якби була можливість заздалегідь залишити місто, щоб унеможливити загибель цивільних мешканців — це можна було би зробити.
Але з іншого боку я розумію, що, тримаючи оборону Маріуполя, ми зосередили на собі велику кількість противника. Половина колони, яка прямувала з Криму, поїхала до нас, а не на Херсон чи Київ… Коли росіяни зрозуміли, що Київ їм не по зубах, то скерували масив техніки та зброї на нас, щоб дотиснути Маріуполь.
Якщо ж брати вже останні дні оборони «Азовсталі», то були випадки, що стратегічна авіація росіян здійснювала 110 вильотів лише на завод «Азовсталь». Тобто, кілька «тушок» (російські бомбардувальники Ту — ред.) вилітали і бомбили суто завод. Але всі ці літаки, котрі бомбили нас — могли бомбити Київ та всі інші міста. Тому, мені здається, що оборона Маріуполя зіграла одну з ключових ролей в контексті того, що противник відтягнув свої зусилля з Сум, Чернігова, Києва… Для розуміння: один такий літак може нести 10 КАБів п’ятисотих… От і помножте. Всі ті кілотонни вибухівки могли полетіти на інші міста, але летіли на нас«.
По місту активно працювала і корабельна артилерія — кораблі близько підпливали до берега, розуміючи, що їм нічого ніхто не зробить. В оптику я міг розгледіти людей на борту.
Літали ракети — і ми нічого не могли з цим вдіяти. В росіян під час битви за Маріуполь було близько сотні танків, у нас — 10 робочих одиниць на весь гарнізон.
Полон: допити по 12 годин
Після потрапляння в полон протягом року я знаходився рік в камері з одними й тими ж людьми — і мене єдиного катували, досить жорстко. На мене вішали чимало справ. На одному поверху знаходилися 24 камери — і мене єдиного чіпали досить інтенсивно.
Під час роботи в Маріуполі наш підрозділ називався «Маріуполь Гепарди» — ми їздили по всьому місту, допомагали морській піхоті, ТрО, ЗСУ, НГУ… І коли всі вони через деякий час потрапили в полон, то під тиском могли «слідакам» розповідати всяку фігню, лише щоб від них відчепилися. Якесь банальне «приїхали розвідники з Азову, стріляли» згодом, вже в полоні, могло зіграти не на мою користь. Так і відбулося. І, в залежності від слідчого чи опера, цю розвідку потім катували. Одного разу мій допит тривав 12 годин.
Наприклад, у донецькому СІЗО у слідчих була одна поведінка. А я сидів у Таганрозі — і там все було геть по-іншому. Я пояснював, що цивільних не вбивав, я ліквідовував російських військових. Але вони розуміли, що їм треба повісити на когось, якогось цапа-відбувайла, якомога більше справ, щоб отримати наприкінці місяця премію, а згодом — підвищення в званні. Тому й вішали на мене вбивства цивільних.
Хоча самі росіяни вбили в Маріуполі до сотні тисяч цивільних — тому треба ж було якось виправдати перед очима світу свої воєнні злочини, повішавши їх на «нацистів», «азовців», «бандерівців»…
Як ФСБшник палець об «Расті» зламав
Якось на допит прийшло багато росіян. Один з них був, здається, ФСБшник: у піджачку, і його всі слухалися. Були довкола нього «ефсіновці» (скорочення від ФСИН (рос.) — Федеральна служба виконання покарань — ред.), спецназівці, СКшники (співробітники слідчого комітету рф — ред.).
Вони хотіли, щоб я «взяв» на себе справу — але я тоді ще не погоджувався на таке.
І от цей ФСБшник десь на середині допиту підбігає до мене, б’є в район ребер з носка, — і після цього починає шкутильгати й лаятися зі словами: «Ах ти ж с*ка, я об цього під*раса, по ходу, палець зломав!». Я тоді ще злегка іронічно усміхнувся — і за це мене ще сильніше потім побили за мій сміх.
Був і другий випадок. Я тоді схуд, важив кілограмів 50 (до повномасштабного вторгнення вага була 85 кілограмів). Лежав — і відчував кістки. росіянин підійшов до мене, хотів ударити по ребрах, а влучив десь по кістці стегна… То теж лаявся і нарікав на те, що я «кістлявий».
росіяни дуже хотіли, щоб я взяв на себе вбивство цивільних. Першу справу я «взяв» на себе після 12-годинного допиту — фізично вже не «вивозив» просто. У мене на той момент ще стався приступ епілепсії, тому я й підписав всі ті документи…
Прикметно, що росіяни не казали прямо: «Ти маєш взяти на себе справу». Вони казали: «Ти маєш пригадати для нас щось цікаве». Для розуміння: якщо трохи поговорили і трохи побили — це допит взагалі на «лайті».
Якось згодом кажуть мені, що я, мовляв, вже й так «багато здоров’я втратив тут». І ставлять ультиматум: або я візьму на себе справу сам, або на мене її повісять, і повісять ту справу, яка мені буде невигідна. Пам’ятаю, що я тоді на колінах стояв, мовчав, нічого не відповідав… Мені й кажуть: «Ми на тебе повішаємо те, що самі захочемо». Я й далі мовчу. І вони видають: «Ми на тебе повішаємо зґвалтування, якщо ти не візьмеш на себе нашу справу. А в російських тюрмах з такою справою сидіти дуже погано». І я тоді, зрештою, сказав, що я постараюся щось «згадати». Тому на наступному допиті мені довелося пофантазувати, попридумувати…
Потім був суд на одне засідання і вирок — 29 років. Мій десь 70-річний «адвокат» під час цього засідання сидів і по вайберу спілкувався з дружиною по відеозв’язку, а наприкінці засідання взяв слово і просив звернути увагу суду на те, що я написав «щирі зізнання»… Ну, мені мали дати 48 років тюрми — а дали 29.
Що мене підтримувало в полоні?.. По-різному. В один момент — просто бажання вижити; вмикалися якісь базові інстинкти виживання; хотілося помсти. В інший момент я розумів, що хочу повернутися в стрій. Я під час допитів теж про це говорив, що хочу повернутися в стрій — і за ці слова мені теж дали пізд*ліну.
Списки на обмін: «В натурі?»
Пам’ятаю, що то було 4 вересня 2024 року. Я вже відбував покарання. росіяни зібрали наших кількох — одного пораненого і п’ятьох офіцерів — і запитали, чи хочуть на обмін. Ті погодилися. Згодом повернулися до нас в барак і все не могли повірити, що їх справді запитали щодо обміну…
Ми думали, що нас, засуджених, будуть міняти в останню чергу… Накрутили себе, що будемо сидіти десь років п’ять, поки війна не закінчиться…
Потім 7 вересня прийшли ввечері перед відбоєм, нас вишикували, оголосили прізвища певних людей — ми відійшли, я там теж був. Треба було підійти для уточнення особистих даних.
Далі була ситуація максимально угарна: я підходжу, мене запитують всі ці дані, я сказав, наче відмахнувшись, — і далі пішов.
А в нас були такі зеки, ми їх називали «адептами обміну»: вони постійно ходили і поширювали чутки, що от-от буде обмін полонених. Наприклад, вони подивилися російські новини, і з того, що рубль впав, теж випливало, що міг бути обмін (сміється). І от до мене того вечора підходить такий «адепт обміну» і каже: «Ну? Готовий їхати на обмін?». Я перепитав: «Який обмін?». Мені сказали, що я є в списках на обмін. Я відмахнувся, мовляв, бл*, що ви мені розповідаєте… Потім ще підходили, і уточняли, чи справді я є в списках. Я знову відмахнувся і пішов пройтися доріжкою, на подвір’ї…
Як з’ясувалося, я тоді пропустив важливий момент: всіх ще раз пошикували і запитали, чи всі згодні їхати на обмін…
Згодом було ще одне шикування і на ньому я вже був присутній. росіянин попереджав, щоби в листах рідним ні за що не писали, що вони є в списках на обмін — бо ті листи все одно не пропустять. Я стояв, був ступор, не міг повірити, подумки сам себе запитував: «В натурі?».
Потім ми чекали обміну. Ніхто не знав, коли це буде. Щодня себе накручували, мовляв, усе, ніякого обміну не буде. Потім по телебаченню рф побачили новину про обмін… Подумали тоді, що нас викреслили зі списку, а інших обміняли… Хоча надія залишалася: а раптом нас залишили на «потім»…
І вже десь 16 жовтня нас відправили на обстеження (чи синців немає). І 17 жовтня нас забрали автозаком. Ми підписали документи, що «не маємо ніяких претензій щодо утримання».
«Уперше в житті я летів літаком під час обміну». І… дві картоплини від Лукашенка
Далі була пересадка в інший автозак. Сказали форму зеків зняти — і їхати в тому одязі, який був. У мене була спортивна форма — у ній я і поїхав на обмін. Їхали ми з Донеччини майже до Ростова.
У Макіївці були різні засуджені: і ми (військовополонені новенькі з 2022) і військовополонені, які сидять з 2017-2020 років. Їх називали окремою кастою, вони були засуджені по «тероризму». Їх називали «німцями» чомусь. Ми тоді були в спортивній формі, а військовополонені — в формі ЗСУ. Тоді ж серед тих полонених я побачив поліцейського з Маріуполя, з яким я перетинався під час оборони міста і котрий теж повертався з полону…
Для нас, засуджених, таке переміщення в інше місце називалося «етапом», і, стовідсотково, на новому місці відбувалася так звана «прийомка» — а вона буває різною. Мене, наприклад, били так, що я разів п’ять втрачав свідомість: тебе просто забивають. І в кожному місці ця прийомка відбувалася по-різному. Наприклад, у Донецькому СІЗО прийомка — це десять «гарячих» по сраці, взагалі терпимо.
Далі був Ростов, я почув звук злету літака. Я, до речі, доти в літаку ніколи не літав — то мій був перший досвід (усміхається).
До речі, ми знали, що в лютому 2024 року збили літак із військовополоненими. То я трохи іронізував: «Пацани, буде ох*рєнно, якщо ми полетимо — а нас зіб’ють, ото будемо переможцями життя!» (сміється).
Згодом з’ясувалося, що ми трішки запізнилися на проміжок дозволених польотів — тому ще 12 годин чекали. Далі нас повантажили в літак, ставлення було вже нормальне. Зі спостережень: катували ті росіяни, які не мали відношення до війни; кого війна ніяк не зачепила. А от військові російські до військовополонених ставилися нормально. Чим далі людина від фронту, тим більше вона «патріот»…
В автобусі на кордоні Білорусі та України до нас зайшли білоруські спецслужби, одягнені в картаті сорочки та джинси, кепки та бафи. Вони тримали в руках пакети і віддали їх нам зі словами: «А це вам від президента Лукашенка, вітаємо з обміном, не попадайтеся більше». Ми угарали з самої цієї сцени, дивимося в пакетики, а там: Білорусь дає 2 картоплини, зварені в мундирі, бутерброд, помідор, огірок, водичка, сік, печиво (сміється). Хтось це їв, а хтось — як я — зробили наступним чином.
Коли ми вже приїхали на українську територію, зайшли наші з СБУ, привіталися «Слава Україні!», ми відповіли «Героям Слава!». І було запитання, що ж нам робити з цими пакетами.
А на наше місце в ці ж автобуси мали сісти русаки, на яких нас поміняли. То СБУшник сказав, щоб залишили пакунки тим росіянам — хай самі їдять білоруські «гостинці».
Реабілітація: спорт і відсутність обмежень
Після виходу з полону, до речі, не було жодного бажання їсти все підряд. Але пам’ятаю, що першим з’їв у закладі: не пам’ятаю назви страви, але це була капуста, яка ворушилася (сміється). Угарав із цього: прийшов у кафе після 2,5 роки полону — а тут капуста, яка рухається (регоче).
Після повернення з полону я почав робити те, що люблю — бігати по 10-15 кілометрів.
У Макіївській колонії вранці під час фізкультури в нас був час: я трохи займався спортом теж, хвилин 20 вранці… Дозволено було ходити по колу — я теж намотував кола. У колонії я нормально відгодувався, харчування було відносно нормальне: втричі більше, ніж у Таганрозі, наприклад.
Психологічна реабілітація для тих повернувся з полону, вважаю, має бути реабілітацією без обмежень. Я ж під час реабілітації мав знаходитися стаціонарно в закладі. Це ж що виходить: з однієї тюрми в іншу тюрму?.. Я пояснював людям, що обмеження в пересуванні, свободі руху — це мій стан в полоні… Тому я намагався якось вирішити це питання і проводив час, який втратив у полоні так, як хотів.
Після повернення я активно займався спортом: у мене було по 12-13 тренувань на тиждень — біг, кросфіт, плавання. Це допомагало мені. Важливо було робити те, що я хочу.
Після обміну я казав командирові, що через два тижні я готовий ставати до строю. Але мені десь пів сотні людей сказали, що я мінімум пів року маю відпочивати, бо заслужив на цей відпочинок. А війни на всіх вистачить. Але я жив цим: повернутися в стрій і помститися.
«Мій запас міцності в цій війні — до моєї смерті»
У стрій повернувся в загін розвідки «Азову», на Торецький напрямок. Був на виходах, вже й вмерти міг разів зо п’ять, і ворожі FPV підвал мій атакували… І 300-х евакуйовував, і противника вбивав, у контакт вступав не раз…
Поле бою стало непорівнюваним з, наприклад, 2022 роком. Наприклад, ті ж самі FPV-дрони: спочатку було дискомфортно від невідомого жужання в небі, я не знав, як воно: «зустрітися» з FPV-дроном… Але потім адаптуєшся і розумієш, як з цим боротися.
На крайньому виході мені дали 8 людей в підпорядкування. Я кайфував від виконаного завдання: без втрат, без 300-х, нас похвалили командири. Це приємно.
Зараз у мене своя група, яку я готую окремо в загоні розвідки — це новенькі люди у війську.
Що для мене буде завершенням війни?.. Може, ми й зможемо вибити собі якісь плюсики на полі бою за рахунок таких спецоперацій як «Павутина» чи Курської операції… Але це дуже складні операції. Якби не Курськ — мене б не обміняли. Бо мене поміняли за тих полонених, яких набрали наші Сили оборони під час операції в Курській області. Хоча й під час цієї операції загинуло дуже багато наших хлопців — тому маю й певні дискомфортні відчуття.
Щодо майбутнього?.. Якщо втягнеться ще й Європа — то вже буде щось більш-менш цікаве (усміхається).
Який мій запас міцності на цій війні?.. Довгий (усміхається). Все, що я пережив… (Задумується). Скажу так: мій запас — до моєї смерті.
Мрія? Щоб закінчилася війна і я міг просто подорожувати, відпустити все це… Одну з мрій здійснив у цій відпустці — побував на Мадейрі. Але основна мрія — Ісландія.
Фото з особистого архіву «Расті» та авторства Руслана Тарасова
