Саме таку неофіційну назву отримали перші в історії випробування взаємодії пілотованого літака з дроном зі штучним інтелектом в ролі напарника на авіабазі Еглін у Флориді (США)…
Як з «піджака» — колишнього цивільного випускника військової кафедри — стати фаховим військовим і бойовим офіцером?
Чому найважливішим активом у війську є вмотивовані люди та як повернути дух єднання 2022 року? Що означають вислови «штовхати вагон» і «котити світ»?
Про свій бойовий досвід, переконання та життєву позицію у спілкуванні з журналістами та АрміяInform розповів заступник командира батальйону 68-ї окремої єгерської бригади Тарас з позивним «Італієць».
І я зрозумів, що це ТЦК…
Псевдонім «Італієць» Тарас обрав тому, що близько шести років жив і працював в Італії, де був коком на великих круїзних лайнерах.
Під час COVID-19, коли туристична галузь внаслідок карантинних обмежень переживала кризу і флот зупинився — зійшов на сушу і працював у ресторанній сфері.
Коли ж почалось широкомасштабне вторгнення, «Італієць» з перших днів став до лав Збройних Сил України й розпочав службу у 68-й окремій єгерській бригаді імені Олекси Довбуша.
— Коли почалася «повномасштабка», я мав якесь внутрішнє відчуття, що скоро подзвонять. Я, в принципі, до цього вже відносно морально готувався. І 28 лютого набрали, сказали: «Тарас Мирославович…»
До мене на роботі так навіть не зверталися! І я зрозумів, що це ТЦК. Тоді поїхав до Коломиї, звідки призивався, і так почалася служба в Збройних Силах, — пригадує офіцер.
Всі офіцери були такі як я — «піджаки»
У більшості мобілізованих не було жодного досвіду військової служби і, тим більше бойового досвіду. Кілька молодих хлопців нещодавно проходили строкову службу вже за часів АТО/ООС, але участі у бойових діях не брали.
— Якщо взяти офіцерів, то хто зі мною тоді з ТЦК їхав, всі були такі, як я — «піджаки», тобто випускники військових кафедр. Молодший лейтенант, хтось лейтенант, тому що там з часом давали якісь звання, якщо ти давно закінчив кафедру, бував на зборах.
Тобто це всі люди були зібрані із цивільного життя. Кожен займався різним — від будівельників, таксистів, рестораторів до готельєрів, інженерів, програмістів.
Тобто весь спектр, зріз суспільства там був. Напевно, 95% чи навіть більше — десь так 98%, можна сказати, це були люди повністю із цивільного життя, — розповідає Тарас.
Підготовка на початку «широкомасштабки» відбувалась у дуже стислі терміни, адже надто гострою була потреба значного масштабування Збройних Сил для відбиття російської збройної агресії.
«Бригада мисливців і рибалок» опинилась на Донеччині
Один з офіцерів, які готували мобілізованих, у відповідь на питання про єгерську бригада, жартома назвав її «бригадою мисливців та рибалок», завданням якої буде тримати оборону в лісах на кордоні з Білоруссю.
Тож після виїзду з Коломиї «Італієць» довший час вважав, що їде разом із побратимами кудись у напрямку білоруського кордону. Однак зрештою військові опинилися на одному з найгарячіших напрямків на Донеччині.
— Мисливці та рибалки їдуть на шахти, — жартує офіцер. — Це зараз я сміюся з цього, а тоді, якщо бути відвертим, якийсь страх внутрішній був. Тобто перше, ти відчуваєш, що ти офіцер і доведеться мати у підпорядкуванні людей у бойових діях. Відчуваєш брак досвіду. І плюс ще й Донеччина, де бойові дії з 2014-го року, — пояснює він.
У перші дні, пригадує військовослужбовець, йому до певної міри пощастило — вдалося відносно спокійно зайти на визначені позиції, замінити на них попередників і надійно закріпитися.
— Ми встигли закопатися, тому що практично там голе поле було, толком нічого викопаного не було, тому що ті підрозділи, які були там, вони також тактично відходили і доводилося сходу займати визначені рубежі, — пояснює «Італієць».
Міномети вперше побачили на Донеччині
Ще близько тижня прямого вогневого контакту з ворогом не було, що дозволило добре облаштувати позиції й опанувати озброєння. Це виявилось критично важливим, адже з мінометами Тарасу та його підлеглим довелося знайомитися вже на фронті.
— Ми міномети побачили, власне, вже на Донеччині. Тоді не встигали все це докрутити, щоб все було «згідно‒відповідно», як кажуть у армії. Це, звичайно, погано, тому що краще, щоб хлопці всі були підготовлені, — розповідає військовий.
Утім, продовжує він, перебування на передовій під ворожими обстрілами стимулювало дуже швидко і якісно вчитися, щоб мати змогу виконати бойове завдання і вижити. Надзвичайно цінною стала допомога одного з офіцерів, який мав бойовий досвід і, попри іншу військову спеціальність, умів також працювати з мінометами.
— Десь за два тижні він втлумачив мені все і допоміг пригадати ті знання, які дали в свій час на військовій кафедрі. Я з собою привіз навіть зошит стрільби й управління вогнем. Після військової кафедри я був повністю цивільна людина, але ті ж «бусольки», кутоміри і правила стрільби дуже швидко згадувалися, — пригадує Тарас.
Опановувати зброю допомагали відчуття відповідальності і, зазначає військовий, банальний страх за власне життя.
Українські міномети дуже гарно себе зарекомендували
Під час перших бойових стрільб під Вугледаром дуже гарно себе зарекомендували 60-мм міномети українського виробництва, натомість надані однією з країн-партнерок міни не відповідали заявленим характеристикам.
— Дальність польоту міни мала бути в нас три кілометри, а насправді це була міна одного із наших партнерів, яка летіла на кілометр сімсот. Ми дивилися в далину і не бачили своїх приходів, поки наша піхота не сказала, що дуже близько біля них, — розповідає офіцер.
Коли ж боєприпаси відносно швидко замінили, то ситуація виправилась — міномети почали влучно бити на штатну відстань і загроза влучити у власну піхоту зникла.
Випадково поцілити у власних побратимів було одним із найбільших страхів «Італійця», тож коли ця небезпека зникла, він видихнув з полегшенням.
— На жаль, ми всі вчимося на своїх помилках і шкода, що на таких. Але тоді це дало всім розуміння, що наша помилка може коштувати комусь втрати життя і вже до цього дуже відповідально всі підходили, — каже він.
Мобілізовані мали величезну мотивацію
Найкраще ж себе показали люди — мобілізовані колишні цивільні стали вмотивованими, відповідальними й умілими воїнами, готовими й спроможними виконувати найскладніші небезпечні завдання.
— Треба віддати належне хлопцям — яку б ти задачу не ставив, хлопці її виконували. Так, звичайно, що були якісь коригування, але якість людей на той момент, потрібно визнати, була набагато вища, на енний порядок, ніж зараз. Тобто, з такими хлопцями, які були на початку, можна було йти у вогонь і воду, — розповідає «Італієць».
— Основний рушійний фактор — це завжди будуть люди. Не нове озброєння, не нові технології. Найперше — це людина. Тоді, за рахунок того ентузіазму, що суспільство так об’єдналося і друзі, волонтери, всі допомагали закривати ті потреби, які були, то й хлопці були готові виконувати всі завдання, які перед нами ставило командування, — пригадує він.
Звісно, що був страх і були втрати, однак усі готові були працювати на результат. А відчуття підтримки з боку тилу давало надзвичайну мотивацію.
— Була дуже величезна мотивація, був настрій людей такий, тобто згуртований, і всі чітко розуміли, чому ми тут. Всі розуміли, що позаду нас цивільні, позаду нас домівки, рідні, діти, внуки у когось вже на той час, дружини, дівчата і тому подібне, — пояснює Тарас.
«Яка інша бригада зайде нас і поміняє?»
На сьогодні, визнає «Італієць», ситуація змінилась і на відміну ентузіазму початку війни суспільство стало апатичним і відстороненим. Це негативно позначається на ситуації на фронті та не найкращим чином позначається на мотивації чинних військовослужбовців.
— Зараз ми відчуваємо брак особового складу, на жаль. Чому — не можу до кінця це зрозуміти — але настрій у людей, у молодих хлопців, у старших чоловіків вже не такий, як був на початку 2022 року, — каже військовий.
Звісно, і зараз до ЗСУ приходять вмотивовані чоловіки, дехто з яких вже має відповідну підготовку. Є кадрові випускники вищих військових навчальних закладів. Однак на загал ситуація невтішна — особового складу бракує.
— Хочеться, щоб люди, молоді особливо, хлопці, чоловіки, розуміли, що ми не вічні. Ми також трішки замучилися. Й основне болюче питання у військах, яке ми навіть рідко стараємося обговорювати, — це питання ротації. Якщо поповнення нема, то, відповідно, яка може бути ротація? Яка інша бригада зайде нас і поміняє? — риторично питає офіцер.
Військовий наголошує, що у Збройних Силах служила і служить найкраща частина українців, долучитися до якої має бути за честь для кожного громадянина й громадянки України.
Єгерям потрібен надійний тил
Ще одним обов’язковим складником перемоги є надійний тил, готовий завжди підтримати військових та забезпечити їхню бойову роботу необхідною зброєю, боєприпасами та іншими розхідними матеріалами.
«Італієць» детально пояснює причини постійних зборів, які організовують військовослужбовці різних частин Сил оборони України:
— Зараз головним засобом ураження є дрон. Але дрон — це не тільки річ, яка літає і працює самостійно, — вона працює все в комплексі. Тобто потрібна певна апаратура, потрібні кабелі, екофлоу, різні генератори, антени, підсилювачі. А це все не завжди є в наявності в тій кількості, яка нам необхідна.
Тому часто ми просимо волонтерів, наших знайомих… Не дивуйтеся, що ми завжди просимо щось у вас, тому що воно дуже необхідне і потрібно мати запас. Тому що сьогодні у нас позиція працює, а зранку вона вже з пошкодженим обладнанням.
Відповідно, треба мати запас, щоб хлопці працювали, а вдома був резервний комплект. На жаль, можна сказати, що це розхідні матеріали. Без цього воно не працює, і не завжди воно може бути в достатній кількості.
Тому постійно тривають збори, постійно всі щось просять, всім щось треба. Хоча «просять» — це дуже таке слово, воно деколи образливо навіть просить. Я ж не прошу для себе на якісь особисті потреби. Ми просимо на благо підрозділу, щоб ми могли виконувати завдання.
Бригада також працює на цьому рівні. Просто не завжди всі процеси в армії відбуваються швидко, бо є певна бюрократія, поки ця заявка пройде по різних етапах. Воно треба мені на вчора, а буде через два тижні. То відповідно, що ми робимо? На два тижні, скажемо: «Стапе, 68-ма не воює, ми чекаємо два тижні»? Ні, звичайно. Тому такий процес.
Хто «штовхає цей вагон»?
— Є така фраза: «Штовхати цей вагон». От ми і продовжуємо «штовхати цей вагон», щоб він був на рейках, щоб він їхав. І так всі підрозділи, які виконують завдання поряд з нами. Тому що ворог не зупиниться. Тому що за нами інші населені пункти і там можна дійти аж до Івано-Франківська, де я живу. Мені цього не хочеться, — наголошує офіцер.
В його підрозділі чимало військовослужбовців з Дніпропетровщини, з Павлограда, який уже стає безпосереднім тилом. Тож для них ця небезпека ще більш відчутна і це мотивує їх ще міцніше тримати фронт.
— Люди діляться на два типи. Одні кажуть: «Боже, куди цей світ котиться». А є друга категорія людей, які котять цей світ. Тобто я хочу, щоб ми котили цей світ.
Тому що жалітися ми можемо на все завжди. Ну, не все ідеально у нас. Не тільки в армії, а й у світі. Але все одно кажу: руки не опускаємо і працюємо далі. Давайте трошки попрацюємо. Трошки, але всі разом, спільно.
Тому що результат буде тільки в комплексі, якщо ми і ви будемо сунути цей вагон і продовжувати робити роботу кожного на своєму рівні, — підсумовує заступник командира батальйону 68-ї окремої єгерської бригади Тарас з позивним «Італієць».
Фото Наталії Кравчук
