Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Свій день народження старшина Сергій Познік, військовослужбовець окремої механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка, відзначає двічі на рік і обидва рази 27 серпня.
2014 року саме у його день народження доля зробила Сергієві найцінніший подарунок – йому вдалося вижити під нищівним обстрілом російських окупантів, які з трьох сторін, майже впритул розстріляли ротно-тактичну групу 92-ї бригади, що висувалася для деблокування українських підрозділів під Іловайськом. Тоді на ґрунтовій дорозі між донецькими селами Новозар’ївка та Войкове спаленою та понівеченою залишилася майже вся бойова техніка колони, а імена перших 12-ти полеглих Героїв назавжди увійшли у Книгу Пам’яті бригади.
– Ми все зрозуміли у березні 2014 року, коли так звані зелені чоловічки вже гуляли Кримом, – пригадує Сергій. – Розуміли, що буде війна. Але ніхто не думав, що вона буде такою підступною та кривавою. Тоді, у березні, бригаду підняли за сигналом «Бойова тривога». Ми отримали зброю: пістолети, автомати, – ділиться спогадами Сергій Познік.
У червні 2014 року в Сергія народився син
– Ще за кілька місяців до народження сина я мріяв, як ми разом усією сім’єю їхатимемо гірським серпантином Криму на відпочинок до моря, – говорить Сергій. – Але всі плани зламала війна…
На той час особовий склад бригади не налічував й тисячі осіб. Оголошення мобілізації дещо покращило ситуацію, але військовослужбовці були ще не підготовлені до ведення бойових дій. Переважна кількість мобілізованих, а це були мешканці Донеччини та Луганщини, прямо заявили, що не підуть воювати. Тоді мотивований кістяк бригади склали контрактники та учасники бойових дій в Афганістані, миротворці з Югославії, Іраку.
– Саме завдяки цим хлопцям і їхньому бойовому досвіду ми отримали те, чого ніхто з нас тоді не мав – знання. Саме завдяки їм, більшість з нас вижила в тому пеклі, – пригадує співрозмовник. – А от на тих, хто стояв поруч у строю, але відмовився захищати свої домівки, в мене й досі є образа.
Перші місяці Антитерористичної операції бригада виконувала завдання на Харківщині. Її підрозділи охороняли важливі стратегічні об’єкти, оберігали державний кордон України від можливого російського вторгнення. Але вже у другій половині серпня 2014-го постало питання про відправку її підрозділів на Донбас. Через низьку на той час комплектацію особовим складом вдалося сформувати лише підсилену ротно-тактичну групу.
– Ми отримали зброю, бронежилети старого зразка та волонтерські рації, – розповідає старшина. – А от захисні шоломи, які нам видали, були призначені для спецпідрозділів МВС, але аж ніяк не для бойових дій.
23 серпня 2014 року. Щойно сформована ротно-тактична група бригади висунулася з ППД до району АТО. На той час ніхто з бійців достеменно не знав, куди саме і на який термін вони виступають на фронт, але кожен був у готовності виконати будь-яке бойове завдання.
– Їхали польовими дорогами, об’їжджаючи будь-які населені пункти, – пригадує Сергій Познік. – Телефонами з GPS не користувалися, їхали лише дорогами, які вибирали по старих картах. Коли в’їхали в район бойових дій, найбільше вразила кількість вирв та зруйнованих будинків – артилерія та РСЗВ російських окупантів безжально нищили будь-яку інфраструктуру Донбасу, не розбираючись, є там українські військові, чи ні.
Старшина пригадує, що увечері 27 серпня колона зупинилася неподалік села Комсомольське Старобешівського району. Майже відразу над нею почали кружляти ворожі безпілотники, а за кілька хвилин розпочався перший мінометний обстріл.
– Ми одразу заховалися у лісосмузі й почали окопуватися, – розповідає Сергій. – Тут в пригоді стали поради наших товаришів-афганців, які орієнтувалися в ситуації краще нас, необстріляних бійців. Ми вкопувалися у землю, маскували техніку, готувались дати бій.
…Другий обстріл розпочався пізнього вечора і тривав до 5-ї ранку.
– Ми почали «огризатися» – з танків та САУ, що були в нашій колоні. Подавили декілька вогневих точок противника. Та все ж сили були нерівними, тому з пастки змогли вирватися тільки два БТРи та вантажівка. Решта нашої техніки згоріла. Ми ж розбилися на кілька груп і відступили, – гірко згадує Сергій.
Наші захисники вирвалися з оточення
Група Сергія, якій вдалося вирватися з оточення, почала пробиватися до своїх.
– Йшли переважно в повній темряві, щоб бути менш помітними, – згадав старшина. Їжі та води не мали, тож доводилося скидатися грошима, когось перевдягати і відправляти до найближчого села за продуктами. Відношення місцевих жителів було таке собі – хтось допомагав, а хтось, напевно, відразу нас здавав, бо впродовж всього маршруту нас переслідували росіяни.
Зрештою Сергію Позніку з товаришами вдалося домовитися з місцевим фермером про автомобіль.
– Це була тентована «Газель», в яку ми щільно натрамбувалися, – говорить він. – Я прорізав діру у тенті, щоб бачити, куди той місцевий нас везтиме. Дорогою зустріли іншу нашу групу, яка їхала двома автобусами, тож ми вирішили пересісти до неї. Знову скинулися грошима і віддали водієві останніх дві тисячі гривень – за витрачене на нас пальне та за порізаний тент.
До мирної території військовослужбовці добиралися так само обережно: вночі, обходячи села та містечка Донбасу – боєприпасів не вистачило б навіть на короткий бій, тому група намагалася уникати будь-яких зіткнень з ворогом.
– Ми вижили та вибралися – і це головне. В ті дні ми навчилися цінувати будь-яку підтримку, будь-яку допомогу – будь то магазин з набоями, чи відро води від місцевої мешканки, яке вона крадькома винесла для нас на околицю села. Ми зрозуміли, з яким безпринципним та безчесним противником зустрілися, і зрозуміли, що це – надовго. Але й сьогодні ми відстоюємо свою землю, тому обов’язково переможемо. І колись разом із сином ми таки проїдемо гірським серпантином українського Криму.
Фото автора та з архіву Сергія Позніка
