Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
Бої за Іловайськ розгорнулися у серпні 2014 року. 18 серпня українські сили, які значною частиною складалися з добровольчих батальйонів, увійшли в Іловайськ. Вони взяли під контроль частину міста, однак після заходу батальйонних тактичних груп регулярних російських військ 23–24 серпня у тил українського угруповання з території РФ українські військові опинилися в оточенні. За даними Національного військово-історичного музею, у боях 7-31 серпня 2014 року полягло 368 українських бійців, 18 вважають зниклими безвісти.
У пам’ять про цю трагедію Національний музей Революції Гідності 19 серпня організував зустріч з учасниками боїв під Іловайськом. Цього разу всі, хто прийшов до Музею («Куб»), почули розповіді про бої від добровольців батальйону «Донбас» Ігоря Гевка («Брокер»), Сергія Міщенка («Яр»), Ігоря Михайлишина («Піаніст»). По скайпу долучився до розмови й відомий військовий лікар, який очолював медичну службу батальйону «Миротворець» Всеволод Стеблюк («Айболіт»).
— До боїв за Іловайськ наш батальйон вже мав досвід бойових дій, — першим взяв слово Ігор Гевко. — Більшість бійців загартувались в боях за Попасну, Лисичанськ, Зайцеве. Тому не випадково ворог тривалий час не міг повірити, що проти них воюють добровольці. Втім, ми пройшли й серйозну підготовку під керівництвом досвідчених офіцерів, які мали досвід участі в бойових діях. Іноді так складалась ситуація, що батальйон між боями мав лише 2-3 дні для відпочинку й поповнення бойових запасів.
За оцінками добровольців, напередодні наступу на Іловайськ 10 серпня бойових штиків було трохи більше ніж 200 — з усіх трьох добровольчих батальйонів «Донбас», «Азов» та «Шахтарськ». Добровольців підсилили підрозділами 51-ї бригади та 40-го батальйону. У штурмової групи був 1 танк, 1 БМП та 1 броньована вантажівка КАМАЗ — «Пряник».
— Свій перший штурм ми розпочали досить завзято, — згадував Гевко. — Нам вдалося зламати опір на першій лінії оборони ворога. Ті почали тікати убік Іловайська. Але пошкодження несподівано зазнав опанцирований броньованими листами КАМАЗ із встановленим кулеметом «Утьос». Були проблеми й з єдиною БМП, яку згодом й втратили. Загалом наступ для батальйону був невдалим — загинуло 4 наших побратими.
18 серпня добровольці разом із підрозділами Збройних Сил під ворожими обстрілами зайшли в Іловайськ.
— Наш батальйон облаштувався в будівлі 14-ї школи, — продовжував розповідь «Брокер». — Наступного дня був страшний бій. Під щільним вогнем противника 87 бійців батальйону просунулися до центру міста. Під час бойових дій полонили 8 бойовиків і відібрали їхню «Газель», яка потім нам згодилася під час евакуації поранених та загиблих. В центрі міста бій тривав до чотирьох годин і ми втратили чимало побратимів. На моїх очах загинув «Шульц» — командир взводу Сергій Шкарівський. Того ж дня, 19 серпня, загинули «Улибка», «Скіф», «Франко». На жаль, ми не отримали обіцяного підсилення, проте зустріли збільшення ворожої сили: кадирівців, російських найманців, колаборантів. Довелось відходити. І щоб перейти вулицю ми робили постріл із гранатомета і мали приблизно 10 секунд, аби подолати рятувальні метри.
— Я воював в складі гранатометного взводу батальйону, — продовжив розповідь побратима Ігор Михайлишин. — Моїм командиром був офіцер із позивним «Лермонтов». Розповім одну історію. Командир разом із одним підлеглим виїхав на позицію ворога, знищену напередодні нашими бійцями, аби розгледіти втрати бойовиків. Коли вони стояли на дорозі, повз них їхала невеличка колона автомобільної техніки без розпізнавальних знаків. Так само і у наших не було розпізнавальних знаків. Коли хтось з колони запитав «Лермонтова», чиї вони будуть, той відповів, що він російський офіцер. Колона рушила далі й наші хлопці побачили на одному з мінометів позначку ворожого «Оплота». Склад ворожого підрозділу налічував близько двадцяти бойовиків. Але «Лермонтов» не поспішав їхати на нашу базу з доповіддю про побачене. Вони з бійцем все ж вирушили в бік ворога, аби розгледіти його позиції. З сепарського блокпоста їх помітили і до них під’їхав легковик із кавказцями. «Лермонтов» миттєво зорієнтувався, знову представився російським офіцером і сказав, що в Іловайській школі потребують їхньої допомоги і необхідно, щоби кілька чоловік допомогли «росіянам». Кавказці повірили і приїхали разом із «Лермонтовим» в школу, де наші бійці їх «прийняли»…
За словами «Піаніста», він, як це дивно не виглядає, знайшов себе на війні. Ігор каже, що бойові дії роблять людей по-справжньому сильними. А ті, хто разом з тобою здають «іспит на зрілість», стають тобі братами. Це фронтове братерство дорогого варте.
Якщо ти воюєш довго, то повністю втрачаєш страх смерті, і це в корені змінює твоє світовідчуття, переконаний Михайлишин. — Ніколи раніше я не жив таким яскравим інтенсивним життям, як на війні. Якби спробував описати все, що сталося зі мною за ті два літніх місяці 2014 року, мені б не вистачило і року.
— Коли говорять про Іловайські бої як «котел», це не зовсім вірно, — висловив свою думку стосовно серпневих подій 2014 року Сергій Міщенко. — Упритул до 27 серпня ми евакуйовували поранених в боях, які наступного дня вже опинялись в військових госпіталях. Тобто, суцільного оточення не було. Так, було важко доставляти боєкомплекти, продукти харчування, воду, але й під щільним вогнем ми мали зв’язок із «великою землею».
Сергій був стрільцем-санітаром штурмової роти батальйону і каже, що після 19 серпня роботи у нього побільшало: кожного дня 5-6 поранених і 2-3 — «двохсотих».
— Потрібно було організовувати польовий госпіталь, — продовжує розповідь «Яр». — Ось ми зібралися — я, «Кішка», «Вітерець» — і зробили госпіталь практично з нічого, з вмісту підсумків та аптечок бійців. Але 23 серпня в нас закінчилися навіть бинти. Дівчата вже збиралися йти шукати простирадла по домівках, але в ці дні зайшла колона з медикаментами. Ізраїльські бандажі нам підігнав «Дніпро-1», вони дуже допомогли нам потім в Красносельскому. Також приїхали два медики. Дуже не вистачало організованої евакуації поранених і знань: ми знали, що робити з пораненими в перший день, але що робити далі, коли рана гноїться? У нас були тільки теоретичні уявлення про це. В Іловайську ми втрачали людей, але це були втрати, які навряд чи можна було зупинити. В Многопіллі на території школи був досвідчений військовий медик-хірург, туди вивозили поранених, і роботи у нього було багато.
По скайпу до розповідей учасників боїв за Іловайськ приєднався Всеволод Стеблюк, начальник медичної служби батальйону «Миротворець».
— За два дні до моєї відпустки ми з хлопцями прибули на позиції й на День Незалежності майже урочисто увійшли в Іловайськ, — розповів полковник медичної служби запасу Стеблюк. — Зайняли депо, де вже до нас тримався батальйон «Херсон», якщо можна назвати 20 відчайдушних і надзвичайно хоробрих хлопців батальйоном.
Саме в іловайському депо пройшли 5 складних і трагічних днів до 29 серпня, коли, як вважає Всеволод Володимирович, відбулася найбільша трагедія в історії сучасної України: кожен третій, хто виходив із Іловайська (добровольці, підрозділи Збройних Сил, МВС), назавжди залишився там. Кожен другий зазнав поранень.
— Ми не повинні забувати про бої за Іловайськ, про тих, хто там загинув, про сім’ї загиблих, — наголосив Всеволод Стеблюк. — Ми не повинні допустити знецінювання подвигу наших офіцерів і солдатів. Наші загиблі побратими житимуть доти, доки ми про них пам’ятаємо.
