Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Які неформальні правила, прикмети та забобони існують у медиків
У житті кожного з нас достатньо звичок, прикмет та забобонів, і ми часто-густо навіть не замислюємося, що живемо за правилами, які іноді незрозумілі навколишнім, виконуємо досить смішні та незрозумілі ритуали. А може не смішні? Кореспондент АрміяInform в спілкуванні з військовими медиками намагався з’ясувати, чи оминають вони чорну кішку, людей з порожніми відрами, та чи довіряють інтуїції.
«Перед операцією завжди одягаю першою ліву рукавичку…»
– Можливо, у когось це викличе усмішку, але я завжди перед операцією спочатку надягаю ліву рукавичку, – зізнається головний хірург Збройних Сил полковник медичної служби Костянтин Гуменюк. – Знаю, що більшість колег спершу надягає праву і правицю ж першою просувають у рукав халата, який допомагає надягнути операційна сестра. Але я так звик…
За словами Костянтина Віталійовича, майже в кожного хірурга крім протокольних, є власні неписані правила підготовки до оперативного втручання. Не кожен ними ділиться (щоби не наврочити?), але вони існують.
– Що стосується мене, я намагаюсь обов’язково познайомитись і поспілкуватися з людиною, яку маю оперувати, – говорить Костянтин Гуменюк. – Якщо це важкопоранений, то дізнаюсь подробиці про нього зі слів побратимів або медиків, які його супроводжували. Навіть деякі дрібниці з життя пораненого, складу його сім’ї сприяють концентрації зусиль хірурга. Переконаний, що оперативні втручання не повинні походити на конвеєр.
До рудих хірурги ставляться з насторогою
Деякі хірурги в розмові зізнавались, що перед операціями подумки «прокручують» майбутній перебіг дій за операційним столом. Хоча визнають: бувають особливості анатомічного характеру і всього не передбачиш. Троє військових лікарів зізнались, що за традицією, що існує, дуже обережно ставляться до пацієнтів з рудим волоссям. За їхніми словами, існує думка, що «руді» люди мають підвищений ризик кровотеч. А це одне з найбільш грізних ускладнень під час операцій і після них. Тому лікарі й медсестри, які чергують, більше приділяють їм уваги в післяопераційний період. Цікаво, що ця обережна звичка переходить від старшого покоління лікарів до молодшого разом із клінічним досвідом!
– Свого часу, коли мені випадали чергування в клініці, остерігався побажань гарного чергування, доброї ночі, вдалого дня, – пригадує доктор медичних наук Лев Голік. – Почути таку фразу – ознака того, що наступний день або вечір буде аж ніяк не спокійним. Не бажайте лікарю спокійного чергування, краще побажайте вдачі!
Складні втручання – тільки в понеділок чи вівторок, а 13 числа – уникають
Думку Льва Антоновича поділяє й медична сестра Олена, яка до того ж зауважила, що під час чергування не варто тримати відкритим журнал обліку хворих. За словами дівчини, поганою прикметою є й заміна на чергування з колегою: не буде жодної вільної хвилинки! Доволі поширена прикмета у хірургів – впали інструменти в операційній. У цьому випадку операція тривати довго…
– У своїй практиці дотримуюсь порядку і правил, відпрацьованих роками, – говорить начальник клініки судинної хірургії полковник медичної служби Володимир Роговський. – Одним із таких є проведення складних оперативних втручань в понеділок або у вівторок. Хоча й кажуть, що понеділок – день важкий, але особисто почуваюся завжди бадьорим після відпочинку. По-друге, операція на початку тижня дає змогу стежити за станом пацієнта до наступних вихідних, особисто брати участь у перев’язках. А от операцій 13 числа уникаю. Але, якщо є необхідність, не звертаю уваги на дату.
Пацієнтів возять тільки… вперед головою
Найпоширеніший забобон, і не лише у військових медиків – усіх пацієнтів транспортують тільки головою вперед, хоча чим небезпечне перевезення людини вперед ногами – не зрозуміло… Як не дивно, а, за словами одного з лікарів, більшість медичних асоціацій і протоколів рекомендують саме такий спосіб транспортування хворих. Пацієнт бачить, куди його везуть, а ризик травми при ударі каталкою об одвірок знижується. Крім того, – зауважив мій співрозмовник, – всі показники на кардіомоніторі видно і пацієнт візуально доступний спостереженню, всі лінії крапельниці під руками. Але в цьому питанні багато залежить від бажання самого пацієнта, головний аргумент якого – «не везіть мене, як небіжчика».
Ветеран військової хірургії Володимир Хоменко переконаний, що не бажаними є випадки, коли лікар оперує родича, або дуже близьку людину.
– Я був іще молодим хірургом і до мене в гості приїхала мати, – пригадує Володимир Васильович. – Недільного дня їй стало зле, терміново потребувалася операція. На жаль, на той час в гарнізонному госпіталі не було профільного хірурга і до операційного столу з мамою став я. Коли оперуєш рідну людину, намагаєшся зробити все якнайкраще і є ризик «перегоріти». Так трапилось і зі мною. Післяопераційний період проходив важко. Я не можу передати, який біль відчував тоді! Але, на щастя, все обійшлося. З тієї пори близьких людей і колег не оперував…
Мабуть, медики мають право вірити не лише в свої сили і знання…
Є чимало медиків, які вірять не у забобони, а довіряють своїй інтуїції. Здебільшого лікарська «чуйка» притаманна досвідченим хірургам, з великим багажем практичної роботи.
– Звісно, це великий ризик – довіритись власній інтуїції, – зауважує Костянтин Гуменюк. – У будь-якому випадку слід навчитися балансувати між інтуїцією й логікою. Одна лише «чуйка» фахівця-майстра не зможе забезпечити лікування високого рівня. А високий рівень медицини – це, передусім, стабільність, передбачуваність і безпека. Так що ізольоване використання інтуїції небезпечне для життя пацієнта, її можна і потрібно застосовувати в комбінації для досягнення позитивного результату.
Здебільшого, військові лікарі неохоче розповідають про прикмети, в які вірять. Тому є пояснення – це суто особисте. Нам зостається лише зрозуміти: вони щодень перебувають під напругою, в їхніх руках життя і здоров’я людей, зокрема наших поранених захисників. Тому медики, мабуть, мають право вірити не лише у свої сили і знання, а й у звички, які роками виробляються, аби допомогти нам у критичній ситуації.
