Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
«Коли у темряві крізь гуркіт моторів почув українську мову, зрадів — наші, свої, українці», — так згадує перші воєнні будні на Донбасі прапорщик Андрій Павленко.
«З перших днів проведення Антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей здійснював та забезпечував безперервну доставку та підвезення військового майна до військових частин у районі проведення АТО, чим забезпечував їхню постійну бойову готовність». Так зазначено у службовій характеристиці військовослужбовця — командира автомобільного взводу однієї з військових частин Командування Сил логістики прапорщика Андрія Павленка.
«Не знав, де опинюся: чи в полоні у проросійських найманців, а може, й на тому світі»
Знайомимось — Андрій Павленко, прапорщик, командир відділення однієї з військових частин Командування Сил логістики. Має сім’ю, виховує двох дітей — сина й доньку. Синові Євгену незабаром служити строкову. Донька Варвара — школярка. Дружина працює. Загалом усе, як у всіх.
З початком російської агресії на Донбасі автомобільна частина, де й нині служить Андрій Павленко виконувала завдання із забезпечення та постачання всім потрібним військовиків, які стримували російського агресора.
— І досі в пам’яті той день, коли наприкінці травня 2014-го під час прямування до позицій наших десантників, не знав, де зараз опинюся: чи в полоні у проросійських найманців, а може, й на тому світі, — сміється, розповідаючи про початок своєї війни прапорщик Андрій Павленко. — Це, напевно, не забувається ніколи. Я тоді ще сержантом був. Трапилося це на Луганщині, у Старобільську. Саме колоною з кількох вантажівок везли майно, боєприпаси, пальне нашим на позиції. Своєю «шаландою», а точніше КамАЗом, віз боєприпаси для БМ-21 «Град». Повнісінька машина реактивних снарядів. Дорога була важкою: рухаючись колоною, раз по раз зупинялись, ремонтувались на дорозі. Адже більшість автівок до початку війни по кілька років, а то й більше, простоювали у боксах, а отже — «тріщали по швах». На околицях Старобільська нас раптом зупиняють молодики зі зброєю, у масках і балаклавах та рішуче вказують місце, де належить поставити вантажівки. Потім наказують виходити та ставати або ж зовсім іти геть. Ми, звісно ж, відмовляємось від їхніх «пропозицій». Пізніше найманці, погрожуючи зброєю і навіть демонструючи, як вона стріляє, наказовим тоном намагалися змусити виконувати їхні вказівки, обіцяючи спалити машини разом із тим, що веземо. І кивали на каністри з пальним. Хвилина за хвилиною — спір не розв’язувався. Тоді я не витримую й кажу: мовляв, якщо так, тоді паліть, нікуди не піду від машини, у мене снарядів для вас усіх вистачить, так що й мокрого місця не лишиться. Один з них, і правда, стрибнув на кузов й, відкинувши тент, крикнув, що так — снаряди є. Раптом почалася віддалена стрілянина…
Саме тоді відбулася перша операція батальйону «Айдар», унаслідок якої група добровольців з Луганська та патріотів з усієї України розгромила та взяла у полон банду сепаратистів, яка, за словами Андрія, кілька днів блокувала пересування нашої техніки у бік обласного центру. Місцева міліція, яка мала б не те, що охороняти й супроводжувати колони з українською технікою, навпаки, скерувала наших хлопців у пастки, до найманців.
«Напевно, добре я молився там, у підвалах Краматорська, а може, й голосно, бо таки мої молитви почули»
— Так, «завдяки» тим запроданцям багато хто з хлопців опинилися у полоні окупанта, — розповідає Павленко. — Але того дня, коли нарешті так звані міліціянти зрозуміли, що ситуація не на їхню користь, просто накивали п’ятами у невідомому напрямку. Найімовірніше, вони нині служать своєму російському «господареві». Є навіть ролик на одному з інтернет-ресурсів про бій того дня, де видно й мій КамАЗ, і як один з «ополченців» вказує, де мені припаркуватись. Але не так сталося, як гадалося, й ми доправили нашим на «передок» усе, що везли з собою.
Далі, за словами Андрія, знову на колесах покотилася Донбасом його воєнна доля: у складі автоколон з такими ж водіями доставляли на передній край матеріальні засоби й боєприпаси. 2015-й — для нього важкий. Адже, починаючи з січня, підвозив майно та боєприпаси «кіборгам» під час оборони ДАПу, бачив, у яких умовах і під яким смертельним вогнем наші вояки утримували оборону.
— Усе життя пам’ятатиму, коли зимового вечора, їдучи до населеного пункту на Донеччині, зовсім не знаючи місцевості, з вимкненими фарами ми підійшли колоною до якоїсь лісосмуги, — пригадує Андрій. — А в ній уже хтось стоїть із технікою — виднілися її силуети. А ми не знаємо: свої, чи, може, й чужі. Думаю: от халепа. Так дурно ще ніхто в полоні не був, як ми зараз опинимось. Почали обережно перегукуватись, мовляв, хто перед нами. Ті у відповідь: а ви хто. Аж раптом крізь гуркіт моторів почув українську мову, ніби ожив, зрадів — наші, українці! Так потроху ми почали пізнавати довгі дороги на Донеччині, пізніше й Луганщині.
Потім були Піски, Авдіївка й багато інших гарних міст і сіл Донбасу. Згадує й події лютого 2015-го, коли став свідком жахливого обстрілу Краматорська — летовища і житлових кварталів.
— Гадав, що є мало такого в житті, чого мав би боятися, — пригадує події п’ятирічної давнини. — Але того дня, сидячи в укритті, чомусь почав думати про сина й доньку. Що можу вже й не зустрітися з ними. Так стало чомусь шкода не за те, що загинеш, а тому, що сидиш, як миша — безпомічний і ради не можеш собі дати. Тоді вперше на власні очі побачив, як гинуть побратими. Там, біля Краматорська, пробули десять діб — не могли рушити колонами далі через обстріли. Як з’ясувалося пізніше, агресор застосував «Смерчі». Деякі наші вантажівки зазнали серйозних ушкоджень, а кілька — згоріли дотла, — розповідає військовий. — Добре, що хоч живими лишилися. Напевно, добре я молився там, у підвалах Краматорська, а може, й голосно, бо таки мої молитви почули…
Життя швидкоплинне. От і синові Андрія Євгенові Павленку незабаром служити строкову. Так планують Павленки-чоловіки. Принаймні.
— Ні на мить не думаємо про відстрочку. Водієм буде, як я. Разом із сином завжди й ремонтуємо, і за кермом він — вправний водій. А далі — на контракт, за батьком до війська, — говорить Павленко-старший і знає, що в його родині ростуть справжні козаки та козачки, бо має ще й доньку.
Фото – з сімейного архіву Андрія Павленка.
Віталій Соколенко
