Саме таку неофіційну назву отримали перші в історії випробування взаємодії пілотованого літака з дроном зі штучним інтелектом в ролі напарника на авіабазі Еглін у Флориді (США)…
Коли 27-річний Станіслав згадує початок повномасштабного вторгнення, він не сумнівається: іншого вибору, ніж захищати Україну, у нього не було. Народившись і вирісши на Сумщині, за 30 кілометрів від кордону з росією, він жодного разу не перетинав цей кордон. Але 24 лютого 2022 року росія прийшла до нього сама.
Історію бійця оприлюднили на сторінці 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.
Першого ж дня війни рідне село Станіслава опинилося в окупації. Разом з п’ятьма друзями дитинства, двома дівчатами та двома вагітними жінками вони вирушили на Закарпаття. Дорогою їхній шлях перетнула російська військова колона. Один із десантників навіть навів на них автомат, але врешті-решт пропустив.
«Це був перший день війни, росіяни ще почувалися впевнено, вірили, що Київ візьмуть за три дні», — згадує Станіслав.
Подорож тривала три доби. А щойно вони дісталися безпечного місця і зареєстрували вагітних у лікарні, шестеро товаришів вирушили до військкомату.
До війни Станіслав намагався уникнути строкової служби. Але після російського вторгнення він та його друзі без вагань пішли до лав ЗСУ. Незважаючи на те, що мобілізації підлягав лише один із них, усіх шістьох зарахували до 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.
Спочатку вони служили в ремонтно-відновлювальному батальйоні, однак прагнули більшої активності. Тож, коли в бригаді створили підрозділ безпілотників, друзі перевелися туди. Вже півтора року Станіслав працює з FPV-дронами, знищуючи ворожу техніку, артилерію та склади боєприпасів. Серед його найгучніших результатів — ураження російського танка Т-90М «Прорив».
За роки служби Станіслав тричі був контужений, але жодного разу не звертався до лікарів, вважаючи, що ушкодження легкі. Він визнає, що в армії є свої труднощі: не так швидко впроваджуються нові технології, а значну частину дронів закуповують волонтери. Але головне, що він знайшов у війську, — це справжнє братерство.
«Я відчуваю себе в нашому підрозділі, як у сім’ї. Навіть коли поїхав у відпустку, за кілька днів уже почало тягнути назад», — ділиться боєць.
Станіслав та його друзі залишаються на передовій, продовжуючи боротися за Україну, як і в перші дні війни.
Як повідомляла АрміяInform, «Я вірю, що все буде добре, адже я Лакі — щасливчик!» — каже 27-річний Олександр, молодший сержант 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.
