Видатний український військовий і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького та лідера козацької революції 1648–1657 років Богдан Хмельницький відіграв в історії…
У біографії командира відділення десантно-штурмової бригади старшого сержанта Ярослава Кучми – участь у бойових діях у Косові, Республіці Ірак та на сході нашої країни. За них – численні нагороди на мундирі, а в пам’яті – цікаві й водночас страшні епізоди воєн. Нещодавно відбулася наша зустріч з героєм, під час якої він пригадав і миротворчу діяльність, і перші серйозні бої на Донбасі…
Від арсеналу з ядерними боєголовками до косовських «народних» схронів зі звичайною вибухівкою та зброєю
…Військова стезя для львів’янина Ярослава Кучми почалась зі строкової служби. Після закінчення профтехучилища у 1995 році він потрапив у Луцьк, у частину стратегічного призначення, де зберігалися ядерні боєголовки.
– Це місце називали «Хітричі». Частина була режимною та секретною. Вона убезпечувала ядерний потенціал і мала «подати» боєголовки в разі глобальної війни, – розповів військовослужбовець.
Два роки промайнули тут для Ярослава, наче мить. Потім було трохи цивільного життя, а з 2000-го – служба в «УкрПолбаті». На той час чи не найелітнішому підрозділі Збройних Сил України, який і створили, аби виконувати миротворчі завдання. І виконував він їх у складі багатонаціональної тактичної групи East сил КФОР у Косові.
У Косові в нього були дві місії: перша – в період 2001-2002 років, друга – впродовж 2003-2004-го. Здебільшого патрулювали й підтримували порядок у зоні відповідальності. Розвідували місцевість, шукали й знешкоджували вибухові пристрої на шляхах проходження колон, вилучали незаконну зброю та боєприпаси у місцевого населення тощо.
– Було дуже багато напружених ситуацій: безпосередні вогневі сутички, замінування, масштабні маніфестації, де ми стояли стіною й відтісняли різні групи людей, і виявлення численних схронів зі зброєю. На цій світлині, зокрема, арсенал, вилучений під час одного з рейдів: ручні гранатомети, гранати, автомати, кулемети, вибухові пристрої та боєприпаси, – показує фото з того періоду служби старший сержант Ярослав Кучма.
Де в тіні 63 градуси, коли кусають піщані блохи, і де мін, як буряків на колгоспному полі?
А вже у 2005-му була місія в Іраку. З квітня по грудень у складі тактичної групи багатонаціональної дивізії «Центр-Південь» Ярослав Кучма був командиром відділення розвідувального взводу розвідроти. Завдання, які стояли тут саме перед розвідниками, схожі на ті, які він виконував у Косові: розвідка шляхів перед виїздом конвоїв, виявлення ворожих засідок і місць встановлення мін та фугасів, розмінування, роззброєння місцевого населення.
– Начебто все схоже, але значно небезпечніше. Плюс нестерпна спека. В обід у тіні температура повітря сягала 63-64 градуси за Цельсієм. Пів години без панами – та пігулки від головного болю безсилі кілька днів. Якщо автомат лишити на сонці 3–5 хвилин, то голими руками його вже не візьмеш. На броні їздив тільки з хусткою, що закривала обличчя – інакше обгоряли губи, злазила шкіра. Щоб охолодити БТР зсередини, доводилося вмикати пічку (!). Так циркуляція повітря йшла по великому колу, а температура пічки була меншою за зовнішню… Водія бронетранспортера час від часу приводив до тями оператор-навідник, який кидав йому за виворіт шматочок криги, що зберігали у пластикових холодильниках, де тримали найцінніше – воду. Напевне, вона була настільки жаданою, що я навчився за кілька кілометрів розпізнавати місцевість, де протікала ріка Тигр або де могла бути хоч якась вода! – пригадує Ярослав Кучма.
Порятунок від спеки – лише в пункті постійної дислокації. Українські розвідники жили у саддамівських казармах, куди американці поставили кондиціонери. Ті працювали бездоганно. За 63 градусів назовні бійці виставляли 18 у приміщенні. Для них це – немов оаза серед пустелі. До речі, коли ставили 19-20 градусів, то активізувалися піщані блохи. Мікроскопічні комахи, але настільки кусючі, що експериментувати з температурою практично не доводилося.
– Специфіка роботи в Іраку передбачала виїзд наших розвідгруп на трьох-чотирьох бронетранспортерах за годину-дві до маршу колони та проїзд найнебезпечніших ділянок. Проводили й кількаденні розвідувальні рейди в певну місцевість. Регулярно доводилося перетинати ірансько-іракський кордон, де мінних загороджень стільки, як буряків на колгоспному полі. Адже війна між цими країнами тривала 8 років. Були в Іраку й вогневі сутички, й закладки противником мін. А це світлина зроблена під час охорони та супроводження нашого командира тактичної групи генерала Горошнікова. Його безпека теж перебувала в компетенції розвідників, а я входив до його особистої охорони, – військовий продемонстрував ще одне фото з місії в Азії.
За словами воїна-миротворця, у вищезгаданих ротаціях він і його колеги головним чином навчилися правильно діяти у бойовій обстановці, здобули натовський досвід у злагодженні підрозділів і спільних діях як на урбанізованих територіях, так на відкритій місцевості.
«Три 120-міліметрових міномети переключилися на нас. Міни лягали все ближче. І розумію, що питання часу – або вони нас, або ми їх…»
До 2009 року Кучма служив у війську, зокрема, у 80-му окремому аеромобільному полку. А після закінчення контракту – працював у сфері безпеки та в іноземних компаніях. Остання посада до 2014-го – начальник служби безпеки на видобувній копальні в одній з африканських країн. І зарплатня у неймовірні для України 5000 умовних одиниць. Та коли почалася війна України з Росією, Ярослав кинув усе та на початку літа повернувся до Львова. І відразу у військкомат.
Збори проходили у рідній для Ярослава «вісімдесятці». Щоправда, готували його та інших новобранців для Миколаївської аеромобільної бригади. Коротка допідготовка й хлопці вже у секторі «Д». У другій половині липня заїхали на базу «Сонячна», після того під Амвросіївку. Копали окопи, бліндажі. Звідти 21 липня прямували на знищення ворожих мінометних розрахунків…
– Наша радіорозвідка перехопила розмову сєпарів, звідки й коли вони планують обстрілювати 72-гу бригаду. Керівництво вирішило завдати удару по цих позиціях. На завдання виїхали п’ять БТРів. Їхали ввечері незнайомою місциною, до того ж сильно курило. У підсумку дві машини відстали, дві заблукали, й на ворожі позиції виїхав тільки наш бронетранспортер. Зрозуміли, що потрапили у визначений район, коли почули біля себе вибухи 120-мм мін й похитування машини. За кермом був Роман Мавдрик, за кулеметом ПКМ – Михайло Данилюк, і я за КПВТ у башті сиджу. Відстань до ворога орієнтовно була 1600 метрів. Дивлюсь у приціл і нічого не бачу. А три 120-міліметрових міномети вже переключилися із 72-ї на нас. Чую міни лягають усе ближче й ближче. І розумію, що питання часу – або ми їх, або вони нас. До КПВТ ще й не було перехідника до стрічковідводу і його заклинювало кожні 2-3 постріли! Абзац! Хлопці починають коректувати голосом: вправо-вліво, нижче-вище. Якось заряджаю через один бронебійно-запалювальними та розривними й під час чергової черги влучаю у БК одного з мінометних розрахунків. Вибух, полум’я вогню. А там був ЗІЛ, міномет і людей 10–15! Тоді два інші розрахунки знімаються з позицій і втікають. Фактично це нас і врятувало, – пригадує той перший бій Ярослав Кучма.
Лише за рік він дізнався, що вони тоді заїхали у тил до ворога й навели шухеру та страху в лігві противника.
«Висота «Браво» була червона, як поверхня Марса…»
А вже за день Кучма з товаришами вирушив на захист панівної висоти «Браво» біля прикордонного селища Маринівка, що межувала з Ростовською областю РФ.
– Той день, 23 липня, не забути… помирає вдома батько. А ми тільки приїхали й розпочався шалений обстріл. 120-ті міномети, танки, 152-міліметрова артилерія й «Гради». Противник вів вогонь з восьми позицій – як з наших окупованих територій, так і безпосередньо з Росії. Палало все. Шукав ямку, куди можна було сховатися, згодом забіг у бліндаж, де перед цим стояв УАЗ, – згадує той чорний день десантник. – Здавалося, висота «Браво» була червона, як поверхня Марса, все горіло й було у вирвах.
Не добившись успіху вогнем, противник пішов на хитрість. Вийшов на частоту українського підрозділу й повідомив наче від імені командування, що відступає «Айдар», і «Дніпро-1» виходитиме на позиції десантників зі сторони Маринівки. Команда «Не стріляти!»
– Ми тоді були в посадці біля висоти. І приблизно за дві години бачимо, що з Маринівки виїхав танк з синьо-жовтим прапором і тризубом. Після нього йшов «Урал» з військовими у чорній формі, а ще позаду – ЗІЛ. Там взагалі всі були у різній формі. Ці два авто, що називається, були забиті під зав’язку. Їхала й ще якась менша третя машина. Коли вони під’їхали до другого боку гори, наші спостерігачі у біноклі побачили на їхніх беретах і шевронах написи: ОМОН, СОБР, ДНР, ЛНР. Ми повідомили командуванню, що це не наші й відкрили вогонь на ураження. Першим по танку пішов ПТУР. Той з переляку двічі вистрілив по своїх. Найманці кинулися у заміновану посадку. Почалися вибухи й чулися їхні крики та стогін. Зрештою потім три ночі йшли позиційні бої й деколи на відстані 10-15 метрів, – розповів старший сержант Ярослав Кучма.
Наших було осіб 12-15, супротивник налічував не менше як 150 «багнетів». Але українці тримали оборону.
– Півтора-два тижні ми не давали ворогу взяти панівну висоту. За цей час бачив прямий постріл танка і чув свист куль над головою з «Вінторєза». Деколи нас щільно закидували, а ми вдавали, що нікого не залишилося в живих і не виходили на зв’язок з командуванням, адже лінію могли прослуховувати. Було по-різному… Лише за командою знялися з гори. А коли зрештою дісталися до наших позицій під Авдіївкою, які тоді теж регулярно обстрілював ворог, нам здалося, що ми потрапили на курорт після пекла, – ділиться враженнями молодший командир.
Ці епізоди й досі в нього перед очима. Згодом Ярослав Кучма служив у підрозділах Національної гвардії України. А цього року знову уклав контракт зі Збройними Силами. У частині вже місяць.
