Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Вінничани Костянтин Могилко та Дмитро Майборода були майже ровесниками й обидва навчалися у міському авіаційно-спортивному клубі. Потім стали курсантами Харківського інституту льотчиків. Отримавши лейтенантські погони, очолили екіпажі АН-30 і АН-2.
Вони, за відгуками командирів, товаришів по службі, вирізнялися високим професіоналізмом, сумлінним ставленням до виконання функціональних обов’язків і були надзвичайно товариськими. А ще — будували плани на майбутнє. Та спекотне літо 2014-го стало фатальним для них: 6 червня та 14 липня АН-30 і АН-26 збили бойовики «місцевого розливу». Але ракетами виробництва РФ і за наказом російських кураторів. Хлопці могли врятуватись, але вирішили рятувати життя побратимів і мирних жителів. Ціною власних життів…
Російсько-українська війна та останній політ Костянтина Могилка
Любов до авіації Костику прищепив батько — льотчик-пілот Ан-2, часто беручи сина до авіаційного ангару. За словами Віктора Петровича, хлопчина дуже любив милуватися Вінницею з кабіни літака, куди потрапив ще у ранньому дитинстві. Тож підрісши, почав відвідувати заняття у Вінницькому авіаційно-спортивному клубі.
Розповідає інструктор Вінницького авіаційно-спортивного клубу Микола Захожий:
— До нас Костик прийшов, коли навчався у 9 класі. Я одразу звернув на нього увагу — хлопчина прискіпливо цікавився авіатехнікою, багато розпитував про її тактико-технічні особливості. До теоретичних занять ставився дуже відповідально, розуміючи, що помилок небо не прощає.
За ті кілька років, що навчався у нас, опанував планер, на якому самостійно літав. На літаку підіймався в небо з інструктором, але почувався досить упевнено. Після школи вступив до Харківського інституту льотчиків Військово-Повітряних Сил України. Коли приїздив у відпустки, завжди заходив до нас, цікавився нашим життям-буттям. А ще — дякував за науку.
Здобувши диплом і лейтенантські погони, молодий офіцер отримав у Кіровоградській льотній академії ще й фах цивільного пілота. Службу проходив у ПС на різних посадах. Зокрема помічником командира та командиром екіпажу АН-24, командував транспортною авіаційною ескадрильєю «Блакитна стежа». У рамках програми міжнародного співробітництва «Відкрите небо» побував у багатьох країнах Європи, збираючи фотоматеріали для моніторингу за дотриманням чинних договорів у галузі контролю над озброєннями. Досконало володів англійською.
Російська агресія торкнулася Костянтина чорним крилом уже навесні 2014-го: екіпаж літака, яким він командував, двічі ставав мішенню терористів. Але фатальний день настав 6 червня 2014-го. Того дня екіпаж літака-фоторозвідника Ан-30 у складі 8 осіб під командуванням підполковника Могилка виконував спостережний політ над Слов’янськом. О 17:04 на висоті 4050 метрів у літак влучила ракета, випущена бойовиками. Її удар прийшовся в правий двигун, почалася пожежа, літак став різко втрачати висоту, падаючи на житлові квартали міста. Костянтин наказав екіпажу залишити літак, а сам, зціпивши зуби, почав відводити Ан-30 подалі від міста…
Літак упав північніше від Слов’янська. Загинули п’ять членів екіпажу: командир Костянтин Могилко, оператор фотозйомки Сергій Камінський, радист Володимир Момот, бортмеханік Олексій Потапенко та борттехнік Павло Дришлюк. Підполковник Сергій Ніколаєв, лейтенанти Кирило Крамарєв і Василь Полажинець, виконуючи наказ командира, залишили борт літака й врятувались.
Україна пам’ятає Героїв
У Костянтина залишились батьки — Віктор Петрович і Любов Петрівна, дружина Віта й двоє дітей — Вероніка та Арсеній. Україна пам’ятає полковника (це звання йому присвоєно посмертно) Костянтина Могилка: йому присвоєно звання Героя України (посмертно), його ім’я носить один з літаків Повітряних Сил ЗСУ. На території меморіально-паркового комплексу, що у Борисполі (у місті дислокується частина, де служив Костянтин), відкрито пам’ятний знак на честь екіпажу Ан-30, яким він командував, у Вінниці — рідному місті Костянтина — одна з площ названа іменем відважного льотчика.
У день поховання Костянтина Могилка попрощатися з ним, окрім його побратимів, прийшли й льотчики з Туреччини, які на той час перебували в Україні як учасники програми «Відкрите небо». А ось як відгукнувся на загибель Героя один з українських журналістів-блогерів:
«Пілот Костя високо літав… Ще в березні, до кримського псевдореферендуму, цей Ан-30 і його екіпаж возив журналістів по військових аеродромах Херсона та Миколаєва. Пілот Костя готовий був доправити нас і на кримський півострів. Тоді керівництво Генштабу не дало дозволу екіпажу на виліт до Криму. Учора під Слов’янськом цей літак збили. За штурвалом сидів Костя… Запам’ятаю його веселим і відчайдушним… Костянтине Могилку — літайте високо!..»
Смерть зустріли разом…
Офіцерську кар’єру Дмитро Майборода розпочав у 456-й бригаді військово-транспортної авіації України начальником служби безпеки польотів. У квітні 2014-го командував екіпажем АН-26. Перший політ у район АТО екіпаж виконав у травні. А загалом здійснив понад 30 бойових вильотів, виконуючи завдання командування — від перевезення особового складу, озброєння й матеріально-технічних засобів до евакуації поранених.
14 липня 2014 року командир екіпажу отримує наказ підняти в повітря АН-26. Уже вдруге за день. Завдання — десантувати парашутним способом воду й продукти українським воякам, відрізаним від основних сил та оточених ворогом. АН підіймається в небо й бере курс у заданий район. Але на висоті понад 6 тисяч метрів і за якихось 5 кілометрів від російського кордону у нього влучає ракета. Лівий двигун та електрообладнання відразу відмовляють. Командир екіпажу майор Майборода разом з помічником і давнім другом майором Дмитром Шкарбуном намагаються утримати літак від зривання в штопор. При цьому Дмитро наказує всім членам екіпажу залишити літак. Офіцери один за одним полишають АН. Лише одна людина відмовляється виконувати наказ командира — його помічник.
— Ні, друже, я цього не зроблю, — каже той. — Якщо помирати, то теж разом…
За мить Ан-26 «врізається» в землю. Всього за кілька кілометрів од українсько-російського кордону. Пізніше фахівці дійдуть висновку: некерований літак міг впасти на територію країни-агресора. Знаючи непередбачуваність росіян, це могло б спровокувати різке загострення ситуації на фронті. Аж до відкритого вторгнення військ.
Розповідає Павло Хараберюш — інструктор Вінницького авіаційно-спортивного клубу, що навчав Дмитра:
— На моєму життєвому та професійному шляху траплялися різні люди. Дмитро належав до тих, кого запам’ятовуєш навіть після кількох хвилин спілкування: хлопець був зразком людської порядності, гідності та сумлінного ставлення до справи, якою почав займатись. У відвертих розмовах не раз казав, що небо — це його життя. Всі завдання виконував дуже ретельно, навіть педантично. Ніколи не соромився звернутись за додатковими роз’ясненнями.
І сьогодні, коли від дня його загибелі минуло 6 років, інколи здається, що рипнуть двері кабінету й на порозі постане усміхнений Дмитро — серце відмовляється вірити в те, що цього ніколи вже не станеться…
Посмертно Дмитру Майбороді присвоєно звання Героя України, звання «підполковник», його ім’я теж носить літак — АН-26. Вдячні земляки відкрили меморіальну дошку на честь Героя, а 456-та бригада транспортної авіації, де він служив, отримала почесне найменування «імені Дмитра Майбороди».
«Поверніть мені сина…»
Тіла обох загиблих льотчиків кілька місяців пролежали у землі. Дізнавшись про смерть сина, Тетяна Майборода почала звертатися до чиновництва, громадських організацій з проханням допомогти віднайти та забрати тіло сина. Зрештою вбита горем жінка поїхала на Луганщину. Місцеві жителі, які знали, де лежать останки льотчиків, допомогли їй віднайти їх…
Прощання з Героями-льотчиками відбулося у Вінниці. Їх поховали на Алеї Слави Центрального кладовища. Прощалися на летовищі, де вишикувався особовий склад Гавришівської транспортної бригади. Урочисто винесли Прапор частини та Державний стяг. Віддати шану Героям прийшли сотні містян. Коли жалобна процесія вийшла з гарнізонного будинку офіцерів, у небі кружляв літак Ан-26 — у такий спосіб командир авіаційної бригади, в якій служили Герої, попрощався з ними від імені всіх побратимів.
Люди, які віддали свої життя заради інших, не вмирають. Вони живуть стільки, скільки їх пам’ятають.
Вічна слава та пам’ять відважним льотчикам!
