Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
Артилеристи 79 окремої десантно-штурмової Таврійської бригади ДШВ ЗСУ воюють на британській причіпній гаубиці L119, яку хвалять за влучність та непомітність.
Останнє дуже важливо, оскільки гарматам необхідно триматися неподалік від лінії бойового зіткнення. Кореспонденти АрміяInform побували на позиції одного з розрахунків та побачили бойову роботу.
Підземний дім
Щоб потрапити на позиції артилеристів, ми виїхали ще вночі, під ранок на визначеній точці зустрілися із супроводом — веселими та хвацькими десантниками — і понеслися бездоріжжям, під прикриттям РЕБів до позицій. Мали встигнути до світанку.
Бійці раділи туману та мряці, бо ті мали завадити ворожим дронам. Але їх все одно стережуться. Тож ховаємо машину під горіхами та біжимо в льох. Щоб вижити, тут краще перебувати під землею.
Спускаємося вниз і зашпортуємось на порозі, адже попереду не сирість, мишачий запах і темрява, а яскраві вогні новорічних гірлянд та приємний аромат освіжувача повітря. Ну і веселі усмішки розрахунку надихають. Хлопці пропонують чай чи каву. Багато жартують, кажуть, що без гумору важко вижити, особливо якщо ти весь час працюєш поряд з ворогом. «Поряд», це не фігура мовлення — вже в сусідньому селі ворог. Звідти постійно ведуться обстріли та штурмові дії.
Хлопці тримаються мужньо, гарно навалюють кацапам у відповідь. Пишаються своєю гарматою та злагодженим підрозділом. Четверо чоловіків, різного віку, характерів, двоє зі Сходу, двоє із Заходу, але відчувається що вони розуміють один одного навіть не з півслова, а з одного погляду. Разом вони — потужний кулак, який добряче лупить ворога по пиці й не тільки.
Важко знайти та неможливо забути
Хлопці воюють на британській гарматі L119, яка зійшла з конвеєра у 1989 році. Калібр 105 мм наче невеличкий, але хлопці кажуть, що не треба недооцінювати цю «малу». Дальність стрільби залежить від снарядів, є різні типи. Ті, якими працюють зараз, летять на відстань 11,4 км. А є ще й активно-реактивні снаряди, якими можна стріляти на дальність до 19 кілометрів.
Досить скромна дальність стрільби змушує хлопців триматися недалеко від лінії бойового зіткнення. І тут козирем стають розміри L119. Вона легка, невеличка і мобільна, то її легко сховати від ворожих дронів.
-
- Фото Наталії Кравчук / АрміяInform
-
- Фото Наталії Кравчук / АрміяInform
-
- Фото Наталії Кравчук / АрміяInform
А ще на виході снаряда зі ствола немає спалаху вогню, лише невеличкий димок. Через це ворогу, який спостерігає за нашими позиціями, складно вирахувати, де ховається наша L119. А вона веде свою вогневу роботу, до того ж достатньо влучно. Коли ж треба змінити вогневу позицію, то не потрібна вантажівка чи тягач, достатньо звичайного «Хаммера», який легко тягне двотонну гаубицю.
Взагалі-то, L119 розроблялася для повітряного транспортування, зокрема на зовнішній підвісці гелікоптерів. Але на нашій війні L119 не літають. Принаймні поки що.
Щодо влучності L119 хлопці розповідають, що цієї весни вразили спочатку ворожий тягач, а потім танк. Були навіть випадки влучань у рухомі цілі — квадроцикли та мотоцикли росіян. Точність дуже залежить від боєприпасів. На нових якісних снарядах L119 працює як снайперська гвинтівка. А от коли привозять «кабани» 1945-55 років, тоді працювати влучно важко. Та хлопці кажуть, що дізнаються не про кожне своє влучання. Про щось знає тільки ворог, якому L119 дуже дошкуляє.
-
- Фото Наталії Кравчук / АрміяInform
-
- Фото Наталії Кравчук / АрміяInform
Все добре, але перекати набридають
Навідником гармати, який зараз виконує обов’язки командира, є боєць із позивним «Литва». Йому 35 років, родом він з Рівненської області. Дуже хвилювався, коли дізнався, що беруть у ДШВ. Але коли потрапив до бригади, то швидко освоївся, і стало набагато легше.
— Я такий, що буду переживати перед чимось, а вже після, як попав в колектив, то швидко освоююсь — і вже настрій зовсім інший. А може, це через впевненість у побратимах, чи, може, це впевненість в собі з’являється. І це відіграє важливу роль, якщо біля тебе надійні побратими, ти їх знаєш, знаєш, що вони можуть прикрити тобі спину, а ти їм. Ця впевненість дуже впливає.
«Литва» дуже спокійний, лагідно та сором’язливо усміхається. Обмірковує кожну відповідь. На запитання про цивільне життя, каже, що ніколи не збирався бути військовим.
До повномасштабної війни їздив до Польщі на заробітки, потім працював у приватній фірмі. Але війна змусила освоювати новий фах спочатку стрільця у навчальному центрі, потім гарматника.
— З гарматою я вже вчився працювати в бригаді. Просто вливалися в розрахунок. Швидко вчилися, не просто швидко, а дуже швидко. Як виявилось, навчитись цього не так важко, головне — мати бажання якісно робити свою справу. Кілька тижнів на вивчення ТТХ, особливостей зброї, та найважливіше — практика під час бойової роботи.
«Литва» каже, що служба подобається, колектив — як родина. Але є і важкі моменти.
— Перекати не подобаються. Перекати — це коли треба змінювати вогневу позицію. Навіть якщо лінія фронту не змінюється, ми маємо переміщуватися, щоб нас не вистежили. За останній місяць це вже втретє. І кожен перекат — велика морока. По-перше, треба облаштовувати позицію для гармати, замаскувати її. По-друге, треба і собі житло облаштувати. Здебільшого, це підвали. А вони, м’яко кажучи, не дуже пристосовані для життя. Дивіться, це ж був звичайний льох, погріб, де зберігались овочі. Тут мишей повно було.
— Але зараз облаштували все так, що наче непогане житло. Намагаємось все швидко привести до ладу, до мінімального комфорту та зручності. Ось навіть гірлянду повісили, якось приємно і затишно стало. Розумієте, війна, тим більше у бойовому підрозділі, який постійно перебуває на передньому краю оборони, це дуже важко як морально, так і фізично. Тому намагаємось підтримувати один одного, створювати людські умови. Як командир кажу хлопцям просто: «Пацани зібралися, все буде нормально». А ще багато жартуємо, бо жарти — це дуже важлива річ, вони підбадьорюють, підтримують бойовий дух.
«Литву» вдома чекають мама та брат.
— Я неодружений, поки що неодружений. Іноді буває важко, але береш себе в руки з такою думкою, що потрібно йти до кінця, щоб не втратити країну, — говорить військовий.
Мав бронь, але пішов служити
Головний сержант взводу, позивний «Крос», родом з Миколаєва, йому 44 роки. Вітається з нами, постійно жартує.
— Свого часу я проходив строкову службу у прикордонних військах. У цивільному житті працював у Миколаївському порті, мав бронь. Коли почалось вторгнення, пішов у військкомат, думав заберуть до прикордонників, але моя частина вже виїхала, тому забрали в ДШВ. Десять днів «учебки», які відбувались дуже інтенсивно: щодня стрільби та навчання. Це дало мені гарні навички виживання. Коли потрапив у ДШВ, було відчуття якоїсь інтриги, кожен день щось нове. Тим більше, що я майже одразу потрапив у бойові дії. Те, що бачив лише в телевізорі, тоді бачив у реальності: страшні прильоти, розбита техніка. Потім заїжджаємо в села, то аж мурашки по шкірі бігають, коли бачиш, що відбувалось на територіях, де був ворог. Люди вибігають зустрічати, моляться, плачуть, що вони вже нарешті звільнені. А ще мав можливість познайомитися з бойовими хлопцями, які розумілися на військовій справі, тримався їх, вчився у них.
— А як до гармати прийшли?
— Та як! Давали планшет, показали як працює, попрактикувались, якщо бачать, у людини виходить, людина йде до гармати. Відповідно, так з кожним, дивимось, хто що може робити краще. Ініціатива повинна бути від самої людини, є велика різниця — коли в чоловіка є бажання щось робити чи коли немає.
— А що от у вашій роботі не подобається?
— Та все подобається, крім перекатів. Ну і треба швидко все робити, дуже швидко. Тому що це все-таки «пушечка», це тобі не міномет. Тут повинна техніка під’їхати, її треба підготувати. А ще FPV, постійні обстріли, ще треба організувати роботу РЕБ. А воно ж і КАБи прилітають, бо ми — пріоритетні цілі для ворога.
— Страшно буває?
— Звісно! Але страх минає дуже швидко, бо думаєш, що треба ж робити роботу. Розумієш, організм настільки загартований вже, що 2-3 доби може не спати, не їсти, у такому режимі, сам адаптується, інстинкт самозбереження спрацьовує. Боятися може кожен, але страх не має затьмарювати розум. От я розмовляв з «ухилянтом». Кажу, прийшла твоя черга, ми втомились, треба нас міняти. А він каже: я боюся. А я йому кажу, що якщо прийдуть москалі, то вони питати в тебе не будуть, чи боїшся ти, чи ні, а до штрафбату відправлять, під дулом автомата поженуть в атаку. Ти хочеш, щоб так було? Чи чого ти чекаєш? Так їм пояснюю. Мене вдома чекають дружина та син. Знайомі переживають, допомагають. Це дуже підтримує, бо знаю за кого воюю, це дає сили триматись до перемоги, бо іншого виходу немає. У нас одна країна, ми її захищаємо.
-
- Фото Наталії Кравчук / АрміяInform
-
- Фото Наталії Кравчук / АрміяInform
-
- Фото Наталії Кравчук / АрміяInform
Нам вже час їхати. Дякуємо хлопцям за гостинність, бажаємо менше перекатів і більше нових снарядів. Біжимо до машини, на швидкості їдемо геть. Напруження спадає лише за деякий час. Розумієш, як непросто хлопцям там, на передку, під постійною загрозою прильотів. Але наша артилерія працює і допомагає піхоті тримати фронт…
До речі, якщо вас цікавлять історії українських захисників та інший цікавий контент про військову справу — підпишіться на сторінку АрміяInform в інстаграмі та телеграм-канал
