Спочатку танкісти бригади двома влучними пострілами з баштової гармати Т-64 знищили ворожу «мотолигу», а потім бронетранспортер зі знаменитим античним іменем «Буцефал» ліквідував залишки…
Бої у місті — одні з найскладніших. Підготувати бійця до ведення інтенсивних бойових дій у багатоповерховій міській забудові — одне із найскладніших завдань під час базової загальновійськової підготовки (БЗВП).
Під час сучасної агресивної війни росії проти України воно складне в кубі, адже свої корективи вносять авіабомбардування, масовані артобстріли, а також повітряні та, дещо меншою мірою, наземні дрони.
Підготувати до бою за таких обставин можна лише за умов багатоетапного навчання, яке передбачає поєднання різних складових та модулів, комбінування та компонування яких дозволить бійцю обрати правильну тактику дій у конкретній тактичній ситуації.
Про один з таких «тактичних модулів» від інструкторів країн НАТО під час БЗВП у межах багатонаціональної навчальної місії Interflex на території Великої Британії розповідає кореспондент АрміяInform.
Під час навчання нам не дають позивних — для інструкторів, тим більше іноземних, було би надто складно запам’ятати звичні нам українські слова та співвіднести їх з конкретним курсантом. Тож ми маємо номери — 24 чи 26, 32 чи 36.
Один до одного звертаємося за іменами, однак нам уже встигли придумати «позивні»: «Капелан», «Китаєць», «Дід» і «Доцент». Під час навчання це радше забаганка, ніж потреба, однак дівчата вирішили і наполягли, що всі у відділенні повинні мати позивні.
Мені насправді не подобається ні мій позивний, ні позивні товаришів, бо вони явно не оригінальні: «Капеланів», «Китайців», «Дідів» і «Доцентів» у ЗСУ вже багацько. Тому я вважаю позивні «навчальними» і такими само тимчасовими, як і номери.
Чотири «димовухи» ДРГ: інструктор НАТО «не вкурив», що сталось. БЗВП в Британії
Під час занять ми часто відпрацьовуємо вправи саме такою четвіркою, міняючись у ній місцями від першого до четвертого. Це дуже допомагає, адже ми навчилися розуміти один одного з півслова і навіть на мигах.
Є, утім, і зворотний бік медалі — коли ми з власної ініціативи чи за наказом інструкторів поодинці або парою переходимо в іншу четвірку, напрацьоване злагодження зникає. Однак уміння взаємодіяти з усіма бійцями відділення і взводу, тому нас час від часу «перетасовують».
Ми не заперечуємо і часто вдаємось до «внутрішньої ротації» самі навіть без наказу інструкторів. Однак коли йдеться про «заліково-показове» виконання вправи, намагаємось зібратися саме «своєю» четвіркою.
Так і цього разу, коли ми йдемо на «залік» до «чужих» інструкторів. Чужими вони є лише умовно, бона регулярній основі тренують один з інших взводів. Однак ні вони нас, ані ми їх не знаємо так добре, як тих інструкторів, які тренують нас постійно.
До заміни вчителів час від часу вдаються з різних причин — дати відпочити колегам, організувати заняття з найкращим фахівцем або, як зараз, прийняти залік без упередженого ставлення до курсантів.
«Наші» інструктори за кілька тижнів безперервних занять уже не лише сприймають нас як близьких людей, але й часом проявляють це своє ставлення. Тож, щоб запобігти будь-яким проявам поблажливості, на залік нас відправляють до «суміжників».
Другий номер «Капелана»: чого навчать «непридатних» на Interflex у Британії
Щоправда, саме завдяки роботі з «чужими» інструкторами, ми маємо змогу зібрати нашу звичну четвірку. Не знаючи детально нашої «внутрішньої кухні», тренери з сусіднього взводу не звертають на це уваги.
Скоріше за все, якби ми здавали залік нашим інструкторам, вони б змусили нас перемішатися. Однак зараз ми радо користуємося наданою можливістю зібратися вчотирьох. Пропускаємо поперед себе інших, бо вирішили піти на залік останніми.
Нагадуємо один одному дії під час штурму та зачистки будинку. Раніше ми вже відпрацювали всі модулі як окремі елементи і кільканадцять разів збирали їх докупи. Тож зараз це явно буде комплексне відпрацювання з урахуванням усіх відомих нам дій.
Нарешті надходить наша черга і ми вирушаємо вулицею у напрямку будинку. Ми знаємо, як наближатися до будівлі, які фактори слід враховувати та яким чином контролювати небезпечні сектори.
Ми знаємо, як підніматися сходами, відкривати двері, заходити всередину і знов підніматися сходами. Ми знаємо, як рухатися між поверхами та кімнатами, як виявляти мінні пастки й уникати їх, як помічати присутність ворога і реагувати на нього.
Всі свої знання ми застосовуємо зараз комплексно і діємо як одна команда. Очі, стволи та тіла рухаються немов у танці, зрозумілому лише тим, хто знає, чому і навіщо кожен з нас виконує ту чи іншу дію саме таким чином, а не інакше.
«Сорокєт» у шанцях: на що ти насправді спроможний в армії у 40 років
Під час відпрацювання ззовні та всередині будинку ми кілька разів міняємося місцями, коли перший стає другим, третім чи останнім, а четвертий навпаки займає місце першого. Коли міняємось місцями, стишено і злагоджено клацають запобіжники.
Дії з автоматами нагадують фехтувальні прийоми — випади є різкими або плавними, швидкими чи повільними, помітними чи прихованими. Рухи відточені до автоматизму — ми спершу діємо, а потім усвідомлюємо, чому вчинили саме так.
Лише згодом я зрозумію, що відчував себе мушкетером і запізніло віддам собі команди «En guarde» та «Allez!». Станеться уже після того, як пролунає команда зупинитись й інструктори запросять нас до поетапного розгляду наших дій.
В якийсь момент я відкриваю вогонь у темний дверний отвір на частку секунди раніше за зустрічний постріл умовного ворога. Звуки двох пострілів практично зливаються в один і я навалюю ще 5 чи 7 пострілів, доки противник не припиняє стріляти у відповідь.
Що змусило мене вистрілити першим вдається з’ясувати лише згодом під час «аfter-action review» — «розбору польотів». Інструктори запрошують до нього і детально розпитують, чому ми діяли так, а не інакше.
Вони схвально вислуховують побратимів — хто, як і чому відкривав двері, першим заходив до приміщення, кидав гранату. Все зроблено правильно — від моменту руху вулицею аж до команди «Halte!».
Як сховатися у лісі: мобілізованих роблять невидимими у Британії на Interflex
В якийсь момент я маю відповісти, чому вистрілив у темний отвір і спочатку не знаю, що сказати. «Рух повітря попереду, натяк на темний силует та клацання запобіжника зброї ворога», — нарешті формулюю я.
«Чи достатньо цього для відкриття вогню?» — питає інструктор. Я змушений визнати, що ні, бо не ідентифікував ворога з достатньою впевненістю і міг стріляти у кращому разі в порожнечу, а в гіршому — у цивільного, можливо навіть дитину.
«Але ж це виявився ворог і я навіть випередив ворога у першому пострілі!» — намагаюся виправдатися я, однак це не допомагає. Моя помилка надто очевидна й через це вдвічі прикріша. Тепер лишається тільки чекати на присуд інструкторів.
Нам пропонують самостійно оцінити наші дії і я чесно зізнаюся, що все зіпсував, натомість побратими не припустилися жодних помилок. «Це добре, що ви зосередились на помилці, але оцініть дії в цілому», — наполягають інструктори.
Ми нерішуче кажемо, що в цілому діяли згідно інструкцій та, за винятком моїх дій, не припустилися інших критичних помилок. На наш погляд, в цілому ми впорались із виконанням завдання.
«Це надто скромна оцінка, — каже інструктор. — На сьогодні ви останні на цьому заліку з трьох взводів. Ми бачили роботу понад півтори сотні курсантів. Ваша четвірка відпрацювала найкраще з усіх».
