Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
У Збройних Силах України Володимир проходив строкову службу в 1992–1994 роках. Вдруге у війську опинився в березні 2022-го. Нині служить у 109 окремій бригаді Сил ТрО ЗС України.
Як це — тримати позицію геть самому? І як женуть на штурми росіян їхні командири? Про це кореспонденту АрміяInform розповів молодший сержант Володимир.
Шостий, найімовірніше, зазнав поранення, але встиг втекти. Хоча потім з перехоплень ми чули, що він вже не виходив на зв’язок…
— У березні цього року ми висунулися на Первомайське, це в Донецькій області. Ми були на Hummer. Коли тільки заїжджали в населений пункт, нас вже почав ворог «крити». Тож заїзд був дуже важким. Підвезли нас до точки евакуації, і звідти нам треба було пройти десь метрів 200, щоб дійти до школи, де позиція наша була. Ці 200 метрів стали для нас «дорогою життя»…
По нас працювали і мінами, і скидами, поки ми підходили до школи. І у нас вже був один поранений.
На позиції ми мали поміняти хлопців з 59 бригади.
Коли вже у приміщення школи ми зайшли, то пораненого нашого стабілізували.
Звісно, почалися постійні обстріли по нас. А згодом і штурмувати ворог став. І штурми ці були постійні, без упину майже. Врешті-решт ворог таки зайшов до приміщення школи. У будівлі на той момент практично вже не було другого та третього поверхів.
Ну, почали ми вибивати противника… Того дня чотирьох у школі ми положили, ще одного — на виході. Шостий, найімовірніше, зазнав поранення, але встиг втекти. Хоча потім з перехоплень ми чули, що він уже не виходив на зв’язок…
Забрали ми в них чотири рації. Ну й, звісно, чули, що вони передають. З перехоплень розуміли, коли вони йтимуть на штурми. Ворога, до речі, змушують наступати, бо ніхто з них не хоче йти вперед.
І коли вони знову намагались зайти до школи, то ще не знали, що ми вже положили перед цим їхніх. І вони щось питають у рацію, думають, що зі своїми спілкуються. Ми їм російською «Заходи!». Ну й, завалили ще й цих на вході. Від них усіх разило одеколоном якимось…
Там же у Первомайському, до речі, я й зазнав поранення… Нас мали міняти, і був прильот поруч зі мною. У мене з рук все повилітало, думав, що хана мені вже, але ні — вижив.
Тоді я навіть з ліку збився, скільки ворожої піхоти ми знищили
…Ще було в мене відрядження до однієї з механізованих бригад. У грудні 2023-го. Тоді біля Степового ми зайшли на позицію. Це теж Донецька область. Нас усього залишилося там п’ятеро. Штурмували нас дуже сильно. У нічному бою тоді в нас загинув хлопець. Згодом, після мінометного обстрілу, загинув ще один боєць наш.
І нас залишилось троє. Потім двоє за певних обставин пішли, і я залишився тримати позицію геть сам. П’ять годин це тривало.
Мені сказали, що мій сектор на 12 годин, що зліва-справа мене прикривають, я мав тримати посадку…
Згодом командування дало двох в підмогу. Вони до сутінок побули, а потім мені групу прислали на підтримку.
До ранку ми під цими ворожими штурмами тримали позицію, а далі нас поміняли вже. Тоді я навіть з ліку збився, скільки ворожої піхоти ми знищили…
