Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
«Серпень 2015-го. Ми зайшли на 191-шу висоту в Зайцевому. В противника якраз ротація – «чечени» змінюють воронезьку десантуру. Наше завдання – завадити їм це зробити. Влупили з РПГ. Два постріли влучили в «Урал» з «чеченами», і в одну мить він спалахнув. Підбили БМП, спалили мотолигу, розбили дот… Я залишився прикривати відхід своїх. З терикона по нас запрацювали міномети. Тільки й відчув, як різко запекло по тілу, розвернувся і побачив «Барса» – він уже помирав, але я ще встиг взяти його за руку, намацати пульс, який затухав у моїй руці…»
Так згадує події п’ятирічної давнини 44-річний Сергій Фабрика з Кіровоградщини. Чоловік пішов до війська восени 2014-го. Був водієм роти зв’язку в 57-й бригаді, але вічно «прикомандированим». А майже через рік дістав перше і до того ж важке поранення.
– Як виявилося, я втратив близько 4 літрів крові й мав 19 поранень. З усього тіла цілим залишилися тільки серце і голова. Всі осколки так не вийняли і досі. Ще пригорща залізяччя так в мені й сидить, – розповідає Сергій. – Навіть брючний ремінь осколок перебив. «Пацифіст» спробував мене тягти, але я важив тоді 90 кг, а він – 50. Було важкувато подужати таку масу. Підповзли хлопці й допомогли мене витягти. Почався пневмоторакс, адже і легені були пробиті, і діафрагма розірвана. Пощастило, що Ваня «Айті» весь час носився з зі спеціальною голкою і дуже цікавився у медиків про правильність її застосування. Знаєте, саме Іван і врятував тоді моє життя.
Сергій Фабрика вперто не давав колоти знеболювальне – боявся розслабитися і втратити контроль, говорив та матюкав усіх на чому світ стоїть.
– Звідти вивозили мене перекладними. Спочатку «ГАЗ-66». Водій – товариш, якого я не бачив років 20 після строкової і випадково зустрів на війні. Їдемо, а поряд ще кладуть з мінометів, все трясеться, мене колотить. Всю дорогу просив його дати мені спокійно померти – надто вже трясло в автівці, – говорить колишній боєць. – Згодом переклали в «таблетку». На спині лежати не можу, весь заюшений кров’ю з десятками дірок по всьому тілу, але свідомості не втрачаю.
Тримався аж до рентгену, коли попросили закрити очі. Тоді Сергій і здався.
– Відкриваю очі – а наді мною медсестра з дефібрилятором… І відразу ж випалив: «До себе його приклади», а вона здивовано: «О, він говорить!!!» При таких пораненнях зазвичай мало шансів на життя. Тому я розумію здивування лікаря, який мене рятував у Артемівську. Ми побачилися з ним через кілька місяців уже у Вінниці, коли я лікувався, а він повернувся після ротації. Мало того, що я схуд на 30 кг, то ще й виявився живим… Дуже вдячний лікарям, які мене рятували. Вони великі молодці, не тільки як спеціалісти, а й як люди. Навіть не уявляю, як вони мене терпіли. Адже попри критичний стан, я вмудрявся жартувати. Заїжджаю в ординаторську, а вони вже готуються сміятися. Казали, така язва точно житиме.
Після кількамісячного лікування у Вінницькому шпиталі напередодні нового 2016-го Сергій повернувся додому. Але наново ходити боєць почав через кілька місяців завдяки… мотоблоку.
– Прийшла весна і, як не крути, а потрібно обробляти землю. Іду за мотоблоком, тримаюся, перечепився, впав, а він поїхав далі. Заглухнув, я піднявся, «доганяю» його… Отак і виходився. Щоправда, я короткочасний, як дощ – ходжу тільки на невеликі дистанції. Від сили – пів кілометра.
Окрім буденного селянського життя-буття, ветеран ще й вирішив зайнятися страйкболом. Для цього Сергій облаштував окреме поле за селом.
– Мій 12-річний син Володя вже кілька років, як живе зі мною, а не з матір’ю. І мені потрібно було його чимось зайняти, зацікавити. Якось я пригадав, що на війні побратим розповідав мені про страйкбол, тож захотів спробувати, що це таке. Спочатку навчився сам та навчив сина. А коли побачив, наскільки йому це цікаво, вирішив заснувати такий собі клуб за інтересами з елементами військово-патріотичного виховання.
Три роки чоловік скупляв інвентар і вже має 18 комплектів, включаючи однострої та розгрузки.
– Вирішив розробити реальні бойові сценарії, які траплялося бачити і виконувати на війні. Моделюю ситуації і дивлюся, як на той чи інший результат впливає людський чинник і підготовка. Але тут є кардинальна відмінність із реальною війною – тут ти вчишся на власних помилках і можеш їх виправити, а на Донбасі ми вчилися на помилках тих, хто повертався додому… навіки героєм.
Займаються тут не тільки діти, а й дорослі. Сергій переконаний: такі змагання позитивно впливають на стосунки батьків і дітей.
– Коли вони мають спільну тему для обговорень поза побутовими проблемами – це прекрасно. Пліч-о-пліч стають чоловік із дружиною та дітьми захищають одне одного, підтримують, переживають. Так родини насправді зцілюються.
