Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
А ви знаєте, як воно – ходити по звільненій землі? По рідній, яка ще недавно була недосяжною для тебе; ну от в бінокль бачиш, а ступити не можеш? Коли роками, довгими місяцями, сотнями днів споглядаєш здаля, фотаєш через “телевик”, пригадуєш якісь важливі чи кумедні пригоди он в тому селі, на тій дорозі чи за тією балочкою – і от, вже йдеш тут! Ступаєш своїми ногами чи їдеш колесами авто, але відчуття, наче торкаєшся оголеними нервами душі.
Поворот на Докуч. Ще влітку 2016 тут стояли бліндажі 28-ї бригади, ще в січні 2015-го по них гатив російський танк, виїжджаючи з окупованого Докучаєвська – а нині вже й окопи бур’яном поросли, і бліндажі та воронки від снарядів засипались. Земля сама заліковує свої рани… Мчимо далі, далі на схід: кілька кілометрів вже поверненою нашою землею! Колись родючі лани тепер вщент зарослі осотом, будяками та амброзією: скільки ж зусиль знадобиться, щоб відновити тут оранку! Та сіяння й жнива не припиняться на нашій землі, так Господь сказав; ось тільки посунемо ворога ще трохи далі, і вже можна буде. Під визволеною Вікторівкою вже, я бачила, ходить трактор з плугом – то й тут скоро буде. Обов’язково!!!
Ще кілька поворотів – і ось позиція. У густих заростях, наче фазенда якогось фермера. Ні, скоріше, як пасіка діда Панаса. О, точно: як козацький зимівник! Так, саме так: сховані в землю житла, прохолодний льох, складена з жердин хижа-кухня.
– Сідайте до столу, маємо свіжого борщику з м’ясцем, картопельку тушковану, компот…
– Ого! А звідки ж у вас свіже м’ясо?
– Кабанчика вигодували, то й маємо. А ось ще помідорчики: смакуйте, це зі свого городу!
Що це? Я марю? Я на фронті чи я де? Хлопці показують мені своє обійстя: чисто, гарненько, хазяйновито. Тут все припасоване до ладу, кожна річ на свому місці. На кухні чистенько, стіни обтягнені білим. Ще й лава-гойдалка неподалік, відпочити в спекотний полудень. Десь поблизу чую рохкання, хлопці ведуть мене туди: справді кабанчик! Ще один!
– Це ми навесні двох купили. Їжа з обіду лишається, шкода викидати… Сажик їм збудували оно. А тут у нас город. Власне, вже всю городину зібрали, оце лиш помідори ще лишились. Щодня вітаміни до столу маємо, все своє…
Дивлюся й дивуюся: як наші люди можуть всюди все облагородити, відродити! За півроку – вже й життя облаштували, як вдома, – у чистім полі, під прицілом ворога.
– Але то ще не все, – кажуть хлопці. – Ось ходіть-но сюди!
Довго йдемо ледь помітною стежкою, час від часу спускаючись в окоп. Нарешті чуємо тихе:
– Агов, вітаємо! Це звідки гості до нас?
– Вітаю, хлопці! Ось, хочу на звільнені землі подивитись…
Бійці всміхаються:
– Та що на них дивитись? Вони вже знову наші, їх відроджувати треба. Он погляньте краще вперед.
Обережно визираємо з-за укриття:
– Он там – терикон, де засів противник. Отам – окупований Докучаєвськ. За ним Стила, Старобешеве, Іловайськ, Амвросіївка, і далі до самого кордону.
– А в той бік що?
– Туди – Оленівка й Донецьк. А в інший бік – Гранітне, Тельманове, Новоазовськ… Є що повертати. Наші розвідники їм перед носом прапора вчепили. Щоб знали падлюки, чия це земля.
Повертаємось в укриття. Розмови – про підприємництво і державний устрій, спогади – про війну та побратимів. На фронті люди гостріше відчувають причетність до долі країни і нації.
– У мене свій бізнес був, і чималенький. Я коли на війну йшов, то що потребувало постійної уваги – продав, що можна було просто спинити – законсервував і поставив під охорону: повернуся – продовжу. Тут у мене позивний “Склад”, бо я завідую всім майном і займаюся будівництвом.
– А як ці позиції облаштовували? Це ж важко – ану стільки колод перетягати руками, стільки цвяхів, скоб; стільки накопати всього!
– Так ви ж бачите: там, де ми були, зручно відпочивати, та неможливо воювати. А тут – як кажуть, “оперативний простір”, і ворога видно здалеку, і нам сховатись є де. Як забирали? Та просто: пройшлися тут кілька разів, придивились; потім укриття тимчасове викопали. Та й пішло…
– Якось йдемо – і раптом відчуваю, нога на чомусь слизькому поїхала. Дивлюся – міна. Я її краєм чобота зачепив. Обережненько відійшли, дали роботу саперам. Ті зняли акуратно, тихо, щоб ворог не чув. Потім, далі, ще кілька. Тут все заміноване було.
– А як ви назвали цю позицію?
– Донецьк. Я всі свої нові позиції називаю “Луганськ” або “Донецьк”. Минулого року під Новгородським теж непогано просунулись і облаштувалися, дві позиції зробили. Правда, один бліндаж нам ворог спалив, але ми новий збудували трохи далі, та й усе. Ось я вам відео зараз покажу…
В сюжеті одного з телеканалів – зруйновний бліндаж і врятовні з-під завалів котенята: маленькі, ще сліпі, новонароджені…
– У нас тоді дівчата служили. Я їх, звичайно, копати не ставив, вони у нас варту вдень несли, поки ми будувалися. Коли в бліндаж прилетіло, одна з них згадала про нашу кішку, кинулася туди і знайшла цих малих. Жінка, що ви хочете. Материнське серце.
– Взагалі про нас багато сюжетів показували, – додає командир роти, 29-річний Віктор.
– Сьогодні ось ще покажуть, – нагадую про вранішні змагання екіпажів.
– А, так. Круто було! Це гарне тренування, та й обмін досвідом. У нас третє місце, але то таке. Класно, що змагалися саме командири підрозділів і начальники штабів: і ми трохи розім’ялися, показали, на що здатні, і особовому складу було цікаво – ану, чи вміє командир сам те робити, чого нас вчить? У вівторок знов будемо змагатися, вже там точно переможу! Нині війна позиційна, тож такі речі потрібні хоча б для того, щоб не “заіржавіти”. Ну, і обмін досвідом, нові плани… Корисна річ.
Вертаємо до машини. Дике поле, густо заросле півтора-двометровими бур’янами, залюбки може сховати тут цілу роту бійців, або й більше. Уявляю, як колись тут скакала козацька кіннота, або вужем звивалися балочками загони ще доскіфських захисників цієї землі. Дивовижний край, пристосований якнайліпше до землеробства і оборони, до війни та життя. Хочеться пригорнути його до серця, зцілити рани, захистити…
– Коли війна закінчиться, хочу приїхати сюди і походити цими місцями, – задумливо каже “Склад”. – Ці степи вже теж мої рідні місця, як не крути. Кров’ю споріднені, потом политі. Тільки тут свою землю відчуваєш цілою, якою вона є. Земля наших предків і наших нащадків. Від Сяну до Дону, як в пісні, – єдина. Одна.
Матеріал та фото Олени Мокренчук
