Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Нещодавно військовослужбовців, які за покликом серця долучилися до Збройних Сил України, зібрала АрміяInform, щоб поговорити про феномен українського добровольчого руху. Ми запитали про найяскравіший спогад, пов’язаний зі службою в лавах ЗСУ чи участю в рухові опору російським загарбникам. І от що почули у відповідь.
Андрій Ковальов, кандидат політичних наук, військовослужбовець ЗС України:
«Добровольчий рух — це українська традиція. Очевидно, у ХХ столітті варто відраховувати його від добровольців Легіону Українських Січових Стрільців, які створили першу суто українську національну формацію у складі Австро-Угорської армії. І там були виключно добровольці. Цих добровольців традиційно для України було значно більше, ніж австрійська армія хотіла взяти на службу.
Пізніше була армія УНР, війська Центральної Ради. Вони формувалися виключно з добровольців. І відбиття першої російської агресії було на плечах українських добровольців, які воювали в лавах російської імператорської армії і поверталися додому після фактично трьох років в окопах. Їх нічого не зобов’язувало залишатися на службі, але вони йшли до Києва, щоб творити українське військо.
Чудовий приклад українців-пілотів, які на той час перебували в Литві. Вони спакували свої літаки у вагони і проривалися на етнічні терени України для того, щоби створити перший в 1917 році авіазагін у складі армії Української Народної Республіки. Коли нарешті привезли свої літаки на станцію Маневичі, це тепер Волинська область, вони сказали: «Нарешті ми на своїй власній батьківщині, на своїй власній землі будемо творити українські війська».
24 лютого 2022 року, коли ворог розпочав широкомасштабну агресію, російські окупанти посунули на Київ, я став до лав 112 бригади територіальної оборони. Я вже був офіцером і потрапив у кабінет до майора, який вів статистику стосовно розгортання нашої бригади. Я в нього питаю: «Скільки нас?». Він каже: «На цей момент нас 400». Я так романтично кажу: «400 тисяч?», адже це Київ, місто-мільйонник… Каже: «Ні, всього 400 людей, на весь Київ». От із цього починалася 112 бригада ТрО.
Оскільки в нас було небагато офіцерів, командир бригади наказав нам: «Ви йдете розгортати бригаду». Коли ми з колегами-офіцерами вийшли на ґанок, я реально на одному з київських проспектів побачив — щось схоже на концерт «Океану Ельзи»! Десь 30 тисяч людей: зліва не видно ні кінця ні краю, справа, спереду — маса людей. І це реальні люди, реальні добровольці, реальні герої, тому що кожен з них не знав, куди він іде.
Добровольцям нічого не треба пояснювати, не треба ставити ніяких завдань. Кожен знає, що робити. Тоді люди із власної ініціативи починали копати окопи, робили блокпости. Оце найдивовижніше. У кожній незрозумілій ситуації українці починають будувати Запорізьку Січ.
Мотивація — це любов. Всі ми знали, що йдемо боронити своє. Свої родини, своє місто, свої вулиці. У цьому сенс, очевидно, добровольчого руху”.
Євген Луняк, доктор історичних наук, військовослужбовець ЗС України:
“Добровольці — це не щось нове. Добровольці існували завжди. Згадаємо, що козацька армія була суто добровольчою. Ніяких мобілізацій козаки не проводили. Хто хотів, той і приходив. Добровольцями були Герої Крут. Ніхто не відправляв цих молодиків захищати Україну. Вони вирішили це робити самі. Українська Повстанська Армія також була суто добровольчою. Тому не можна сказати, що чимось новим стали для нас добровольці, які з’явилися у 2014-му чи 2022 році. Вони були завжди.
Я не так часто буваю в Києві, але епізод, який ніколи не забудеться, — 23 лютого 2022 року. Я приїхав до Києва і ночував тут, був у гостях. І от ранок 24-го. Я був переконаний, що все-таки путін не наважиться на широкомасштабне вторгнення. Але коли почув вибухи, зрозумів, що прорахувався. І не тільки я, дуже багато людей…
Того ж дня я взяв до рук зброю і не покладаю її до цього часу. Я вважаю, що коли ми говоримо про добровольців, то це означає, що в Україні щось відбувається не зовсім так, як треба. Тому що добровольці — це якраз ті люди, які виконують функцію, яку вчасно не змогла виконати держава. Із захисту, з вирішення якихось нагальних проблем.
Дійсно, до 2014 року фактично йшов розвал нашої армії. І, очевидно, коли постала небезпека знищення нашої держави, а армія не мала такої потуги, щоб зупинити агресора, виник потужний добровольчий рух.
Коли ми говоримо про добровольців, то треба розділяти два аспекти. Добровольців, як воїнів, які воювали в добробатах, добровольчих формуваннях, і тих людей, які добровільно пішли до військкоматів, до регулярних частин ЗСУ, яких теж називають добровольцями. До перших я не належу, належу до других.
Для мене одним із найяскравіших прикладів добровольців є кримський татарин Решат Аметов, який на початку березня (2014 року. — Ред.) ходив у Криму до військкомату і просився, щоб його мобілізували на захист України. Третього березня він зник, і лише 15 березня його понівечене тіло було знайдено. Давайте пам’ятати, що дуже багато добровольців реально штурмували військкомати, починаючи з 2014 року. Тобто ми бачимо, що наше суспільство має досить потужний контингент тих людей, які готові стати на захист України. Головне, щоб держава могла це заохочувати, підтримувати, щоб добровольчий рух не зникав«.
Дмитро Кулібаба, пресофіцер 114 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ:
«Я пригадую 2014 рік, автобус, чи то з тернопільськими, чи з івано-франківськими номерами. Цей автобус стояв під Володимирським собором. Я пам’ятаю, що йшов до Майдану повз собор, а з автобуса виходять хлопці з косами. У мене до цих пір мурашки по шкірі від побаченого.
Добровольці з косами приїхали на Майдан. Я розумію, що проти того, що відбулося потім, це ніщо, але це демонструє, що в будь-якій ситуації ми будуємо Запорізьку Січ. Козаки приїхали, з чим було на Січ. А далі — будь що буде. Ми робимо, що можемо.
Ще один спогад — це 24 лютого 2022-го, коли я вивіз родину і опинився в Білій Церкві, прийшов до військкомату. Я побачив цих перших добровольців, що прийшли. Один рокер був у косусі, у шкіряних чоботях, було кілька дідів, схожих на пасічників. Тоді ми цього не помічали, тому що всі були на стресі, а потім, коли я переглядав фотографії, це викликало усмішку.
Слава Богу, нас швидко перевдягнули у форму. І коли я побачив усіх у формі, то відчув гордість через те, що ми вже всі — армія, що всі вже зі зброєю. І це надихало».
Тарас Компаніченко, кобзар, народний артист України, лауреат Шевченківської премії, військовослужбовець ЗСУ:
«Пам’ять з 2014 року приносить мені такий епізод, коли на Софійській площі стоять автобуси, і хлопці в чорних балаклавах відправляються на Схід. Всі прощаються з дівчатами, обіймають їх. Вони їхали просто з Майдану, тоді так і казали.
Ми того року активно волонтерили, їздили в „Айдар“, в „Азов“. Поруч стояв „Дніпро-1“. І там теж були добровольці з Майдану. Були й супротивники, які розганяли Майдан. Це був котел, в якому перемелювалися всі.
Власне, добровольці привнесли дух, вогонь живої віри в армійські ідеали. Це ідеалісти, які пішли за покликом серця. І влили це живе вино українства, можна сказати, у старі міхи української армії.
Часто професійні військові не вірили в те, що здатні воювати і перемагати, не було мотивації. Люди не знали України, не знали української історії, не знали української культури. Але саме завдяки добровольцям можна було побачити, що люди йдуть безумовно служити, не думаючи про якісь винагороди, про якісь зарплати. Не за якісь вислуги, не за якісь аксельбанти.
Люди в добробатах були дуже сміливі, дуже різні, за рівнем освіти, інтелектуальних і інших культурних запитів. Справді, це як на Січі. Є еліта, яка закінчила могилянський колегіум, братську школу. І водночас хлопці, які „втекли від пана“. Все там змішалося. Ми тоді намагалися цих людей підтримувати, збираючи наїдки, напитки, необхідні речі, особливо „броніки“…
Коли з музикантами вперше приїжджали на Схід, ми всерйоз думали, наскільки тут ми доречні. Чи там на передовій взагалі треба грати, чи не можна грати? Бували щасливі випадки, коли можна було це зробити. Люди дуже дякували, для деяких це було відкриття своєї культурної спадщини, а деякі вже були в щось посвячені. Цей добровольчий рух у певному сенсі був герметичним середовищем. А вже широкомасштабне вторгнення — воно покликало до зброї всіх і вся».
Сергій Василюк, лідер рок-гурту «Тінь Сонця», військовослужбовець ЗС України:
«Напевно найвидатніший доброволець нашої історії, як би це пафосно не звучало, — Тарас Шевченко, який пішов проти системи, ризикуючи знову втратити все. Але він не міг інакше. І він виховував тих, хто потім був у „розстрільних списках“, зокрема і всіх нас. Він породив і культурне відродження, і політичне відродження.
Хотів би подякувати своїй щасливій долі, що в мене все було досить плавно в 130 батальйоні ТрО. Ми поступово вишколювались, і все більше й більше ускладнювали свої завдання. Якщо на початках у мене було більше конфліктів з командуванням, то тепер у мене їх практично немає. Дуже приємно, що на третій рік війни той кістяк батальйону, що лишився, він досить дружний. Я встиг пізнати піхоту, мінометку, зараз в аеророзвідці. Окремо би відзначив, що я дуже ностальгую і, звичайно, лишив частинку своєї душі на всіх бойових позиціях, де ми були. Це особливо зворушлива частина війни. А найцінніше, що війна нам дала, це, звичайно, відчуття братерства. Скільки ми будемо жити, ми будемо побратимами один для одного. Тому я з тих людей, які намагаються у війні шукати позитив, бо іншого виходу немає. Я щасливий, що я його знаходжу, і щасливий, що вдалося вирватися зараз з Бахмутського напрямку до вас, на таку приємну зустріч».
