Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
У дитинстві маленька Ліана не хотіла бути ані лікарем, ані вчителем. На моє питання «Чому ж так?», жінка в білому халаті щиро відповіла: «Не знаю, мабуть, тому, що дуже боялась уколів». І хоч Ліана Дубова, обравши фах медичної сестри, втілила в життя не свою, а батькову мрію, вона жодного разу не пошкодувала, що стала медиком. Сьогодні старшина Дубова – старша медична сестра кардіологічної клініки Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону.
Навчання в медичному коледжі, одруження із офіцером, народження старшого сина, укладення контракту на військову службу, служба у медчастині військового підрозділу, потім – у госпіталі. Незабаром – посада старшої медичної сестри одного з відділень ВМКЦ ЦР. Життя Ліани Дубової розгорталося, ніби за пунктами плану, складеного за порадами модних сьогодні лайф-коучів.
– Я безмежно люблю свою роботу. Мене навіть особливо не бентежив той факт, що довелося взяти в руки будівельний шпатель, аби встигнути привести до пуття деякі приміщення новоствореного відділення терапевтичної реанімації у кардіологічній клініці. Адже приймати пацієнтів ми маємо в ідеальних умовах. І я вдячна й колективу відділення інтенсивної реанімації, і кардіологічної клініки за здобутий досвід та підтримку. Усі дівчата – високопрофесійні медики, на їхні тендітні плечі випадає дуже багато роботи, яку вони виконують якнайкраще.
Коментар головної медичної сестри ВМКЦ старшини Ольги Бабкіної.
Уже кілька років поспіль 12 травня в Україні відзначають Міжнародний день медичної сестри. Функції медичних сестер різнобічні, вони охоплюють широке коло завдань. Значення роботи цієї категорії медичного персоналу важко переоцінити. Особливо важливою є робота медсестр, які виконують обов’язки в районі проведення операції Об’єднаних сил.
– Сьогодні медичний сестринський склад Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону на 80 відсотків складається із військовослужбовців за контрактом, – прокоментувала кореспонденту АрміяInform головна медична сестра закладу старшина Ольга Бабкіна. – Інші медсестри – це працівники Збройних Сил України, які перебувають на посадах військовослужбовців до укомплектування цих посад. За роки, поки триває російська агресія, багато дівчат, приблизно 50 відсотків, які раніше були працівниками, виявили бажання призватися на військову службу. Багато хто залишився служити в ВМКЦ ЦР вже після демобілізації.
Починаючи від 2014 року середній медперсонал ВМКЦ ЦР постійно їздить на ротацію в район проведення ООС (АТО). Зокрема у 59-й мобільний госпіталь, який було розгорнуто особовим складом медзакладу у червні 2014-го. Сьогодні кількість медиків, які вирушають на передову, набагато зменшилася, оскільки штат госпіталю, розміщеного в Сєвєродонецьку, уже укомплектований. Лише деякі категорії медсестер, зокрема анестезистки і операційні сестри, раз в три місяці їздять на ротацію.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті незалежності й територіальної цілісності України, та високий професіоналізм чотири медичних сестри Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону відзначені орденом «За мужність» 3 ступеня, багато хто – нагрудним знаком «За зразкову службу», а також грамотами та подяками вищого керівництва медзакладу та держави.
– Сьогодні військові медики опинилися на передовій боротьби не лише із російським агресором, а й з коронавірусм Covid-19. Сестринський склад ВМКЦ ЦР перебуває в постійній готовності протидіяти цій хворобі та надати всю необхідну медичну допомогу. Тож у цей святковий день хочу побажати своїм колегам залишатися вірними своєму покликанню, бути з людьми, працювати для людей, давати надію тим, кому вона потрібна, і служити Українському народу так, як ми присягали, – завершує розмову старшина Ольга Бабкіна.
Війна для Ліани Дубової розпочалася із транспортування поранених на спеціалізованому реанімаційно-операційному літаку Ан-26 «Vita». Від перших днів російської агресії медична сестра була у складі бригади, яка надавала медичну допомогу під час авіаевакуації поранених із Дніпра та Харкова у Вінницю, Одесу, Київ та Львів.
– У нас є графік чергування лікарсько-сестринських бригад, які перебувають у постійній готовності до вильоту за пораненими. Ось так я і чергувала. Будь-якої миті міг надійти наказ на виліт. Окрім того, виконувала обов’язки за своєю посадою старшої медсестри. Тож неважливо, коли повернулася з польоту, чи о 3-4-й годині ранку, у якому емоційному стані, о 8-й мала бути на службі та в повному обсязі виконувати свою роботу.
Сьогодні, звісно, «Віта» не літає так часто, як у 2014-му. А тоді… На очах у жінки з’являються сльози, а руки всипають дрібні дрижаки.
– Дуже важко згадувати кожного пораненого. Я їх всіх порівнювала зі своїми синами. Адже багатьом було стільки років, як моєму старшому. Якось одним бортом евакуйовували двох зовсім молодих хлопців. В одного з них був малесенький шанс на відновлення деяких функцій, були сподівання, що він зможе сидіти, рухати руками… Натомість в іншого, за вже встановленим діагнозом, навіть цього примарного шансу не було. І цей важчий хлопчина, зазираючи мені в очі, весь час питав, чи зможе він ходити. А я чітко розуміла, що ні. Проте не мала жодного морального права забрати в нього надію. І казала: «Синку, все буде добре, ти тільки вір». А потім приїжджала додому, дивилася на своїх синів… Це було неймовірно важко…
Віднайти емоційну рівновагу та наснагу рухатися далі Ліані завжди допомагає родина. Чоловік, офіцер, знає, які слова підтримки треба сказати навіть у найважчі моменти. Проте навіть у нього одного дня забракло мови… 14 липня 2014 року стало трагічним для двох вінницьких родин: тоді був збитий Ан-26 та загинули два льотчики бригади транспортної авіації – два Дмитри: Майборода та Шкарбун. Врізався той день і у пам’ять родини Ліани Дубової та її друзів. Адже жінка того дня теж була в польоті…
– Буквально щойно «Віта» сіла на аеродром в Чугуєві, до мене підбіг товариш чоловіка і сказав, що збили вінницький літак. Дивлюсь, у мене в телефоні – безліч пропущених вхідних від рідних і друзів. Зателефонував чоловік, і така зависла тремтяча пауза, що тривала лише кілька секунд, а видалась вічністю. Кажу: «То не я….»
Але, попри все, як зауважує жінка, небо манить. Вона вважає, якби дітей підіймали в небо і давали можливість побачити, наскільки гарною є наша Україна з висоти пташиного польоту, вони б більш дбайливо ставилися до своєї домівки.
– Ці поля прямокутниками, озера, річки, пофарбовані у жовто-блакитний дахи… Неймовірна краса. І таке почуття гордості виникає за нашу землю, коли це все бачиш. Але ще більше гордості було за тих хлопців, які пішли боронити цю землю. Мене досі захоплює сила любові до рідної землі, яка додавала снаги навіть найважчим пораненим. Було по очах видно, як вони трималися навіть зі страшними ампутаціями.
Безпосередньо в район бойових дій старшина Дубова потрапила минулого року: працювала на посаді анестезистки в реанімації в 59-му мобільному госпіталі в Сєвєродонецьку. Окрім роботи в реанімації, медсестра брала участь і в транспортуванні поранених вертольотом та автотранспортом. Хоч до поїздки в ООС Ліана психологічно була готова, адже вже не один рік рятувала поранених, проте були речі, яких вона боялась.
– Скажу чесно, було внутрішнє побоювання щодо того, як відреагую на відкриті осколкові поранення, з великою кількістю крові. Адже бачити світлину щойно ампутованої кінцівки – це одне, а коли тобі привозять людину… Проте вже коли з таким зіткнулася, зрозуміла, що часу на острахи немає зовсім. Під час надання допомоги ти не думаєш, що боїшся. Ти зосереджений на тому, що треба чітко виконати всі необхідні маніпуляції, аби людина не увійшла в травматичний шок, щоб встигнути подати її в операційну, щоб врятувати їй життя та здоров’я. Тим більше, не страшно, коли працює команда висококласних фахівців, як в 59-му ВМГ. Коли надходить поранений, збираються всі, разом надають допомогу. Так навіть 6-8-годинні операції легше переносити. Єдине, із чим важко було впоратися, – це стійкий запах крові поранених, який ще довго тримається в носі та в думках. Навіть коли вже закінчилася операція, людину перевели в палату, а ти відчуваєш цей запах.
Дуже вдячна Ліана Дубова за підтримку своєму старшому синові, який часто телефонував їй і знаходив потрібні теплі слова, аби мама не почувалася відірваною від дому. А ще жінка часто дивиться на орхідею. Ця квітка, подарована на знак вдячності після виписки пораненим Ростиславом, який лікувався у відділенні реанімації, нагадує старшій медичній сестрі про врятовані життя.
