Для тих, хто не сидів тижнями під шквальними обстрілами, ризикуючи своїм життям і здоров’ям, такі суми разом із бойовими 100 тис. можуть здатися захмарними….
Наталія Плитусяк старша сестра реанімаційного відділення анестезіології й реанімації, інтенсивної терапії та детоксикації Військово-медичного клінічного центру Східного регіону (м. Дніпро).
Вона родом з Одеської області, міста Балта, навчалася у медичному училищі, працювала у реанімаційному відділенні місцевого шпиталю. А у 2005 році перевелася до військового госпіталю у Дніпрі.
— У 2014 році була велика кількість важких поранених, як ви справлялися, що було найскладніше?
— Знаєте, найскладніше було їх вислухати. Просто вислухати. Тому що хлопці потребували не лише медичної допомоги, але й людської турботи. Це було важко — кожен розповідає про те, що йому довелося пережити. А пережитого багатьма з них на війні вистачило б не на одну долю.
У 2014 році ми отримали величезний досвід. Тоді у нас був великий потік поранених, як конвеєр. І так до 2017 року.
— Скільки пацієнтів пройшло через ваше відділення?
— Тисячі! І вони досі приходять із вдячністю, пишуть у книжку відгуки. Буває зустрічаю колишніх пацієнтів у інших містах, потягах. Вони мене впізнають, пам’ятають.
На форумах пишуть, передають вітання відділенню. Поширена така думка, що реанімація дніпровського госпіталю — найкраща. Кажуть що тут дуже доброзичливе ставлення до пацієнтів. От до мене прийшли четверо хлопців, дякували — говорять, що дуже важливо бути не тільки класним спеціалістом, а ще й доброю людиною, відноситися до пацієнтів як до своїх родичів. Це так і є — за таким принципом у нас проходить і все навчання, і робота.
— Які дні були найважчими, що запам’яталося найбільше?
— Таких днів було багато. Були й такі, коли я виходила на добове чергування, здавала його, а о 4-й ранку вже їхала потягом Інтерсіті до 66 мобільного військового госпіталю до Покровська. Поверталася — після чого 3-4 години спала і одразу ми летіли за пораненими до Маріуполя і назад. Після того день відпочивала, ну як відпочивала — роздавала ліки, і знову на добове чергування. У такому режимі ми працювали довгі місяці впродовж 2014-2016 років.
Медсестри нашого відділення всюди — і на добовому чергуванні, і в операційній, літаємо, їздимо машинами з пораненими. Це колосально велика робота.
— Як ви поширюєте цей багатий досвід?
— Чималий досвід нам передали лікарі, які приїжджали зі Львова, Тернополя, навіть з Великобританії — вони навчили нас працювати за європейськими стандартами. Навчалася також у Одеському ВМКЦ, а наразі передаю набуті знання молодим людям, які приходять до нас служити. Постійно спілкуюся зі своїми колегами — старшими сестрами інших госпіталів, особливо щодо використання новітнього обладнання.
— До речі, чи покращилося обладнання реанімаційного відділення після початку війни?
— Усе змінилося кардинально. У нашому відділенні є такі апарати, яких в Україні лише кілька одиниць. Це наша гордість! У нас є спеціальна апаратура для вильотів — ці апарати працюють при сильній вібрації гелікоптера і дають вірні параметри. Також маємо портативні кисневі балони, апарати штучної вентиляції легень, дефібрилятори та інше обладнання, необхідне для автономної роботи протягом до шести годин, навіть у повітрі.
Після отримання наказу на виліт нам необхідно лічені хвилини на збір необхідного обладнання.
— Кого пам’ятаєте з пацієнтів, розкажіть про них.
— Були такі, хто лежав у нас по кілька разів. Не скажу точно з якої бригади, у 14-му році до нас доставили бійця із пораненням ноги, потім у 16-му він надійшов із простріленими легенями, і ось нещодавно лежав із ускладненнями контузії, що зазнав раніше, та гіпертонічним кризом. Згадується ще один хлопець. Я його зустрічала ще на самому початку війни. Ми стояли у Приазов’ї, у польовому таборі. Я слідкувала, щоб у хлопців перед прийомом їжі були вимиті руки, казанки. І в одного казанок був дуже закопчений — він мені щоразу обіцяв його почистити, а я щоразу про це нагадувала. Зустріла я його через три роки, сама ж приймала, і він каже: «Увесь час вас очима шукав і думав — хоча б ту добру дівчинку не вбили. Шукав завжди вас серед медиків, пам’ятаєте мене?» А я одразу не впізнала — трохи брудненький був, весь у землі, борода. Нагадав мені за той казанок і каже: «Я ж вам говорив, що хлопці у моєму казанку чай щодня заварюють і ви мене пропускали, а я вас шукав…» Я його згадала. Він вижив, живий-здоровий…
