Досі навколо станції існує 30-кілометрова зона відчуження. Унаслідок аварії близько 5 млн гектарів земель виведено із сільськогосподарського користування. Досі людство стикається з наслідками цієї аварії….
У соціальних мережах і багатьох ЗМІ можна періодично побачити дописи, в яких автори мають сміливість немовби «авторитетно» та «професійно» звинувачувати декотрих військових керівників, а то і весь армійський генералітет у некомпетентності, відсутності сучасного стратегічного бачення ситуації, нездатності відійти від радянських доктринальних практик та способів прийняття рішень. Тут можна з чимось погоджуватися, дискутувати, апелювати до того, що в останні роки серед українських військових генералів з’явилася ціла плеяда нових керівників, лідерів, які пройшли горнило АТО та ООС, здобули безцінного досвіду, буквально на своїй шкірі зрозуміли, чому і як нам потрібно досягати стандартів НАТО. Особливо показовим у цьому сенсі є травневий Указ Президента України № 183/2019, у якому йдеться про присвоєння генеральських звань. Там немає жодного прізвища, жодної людини, яка би не брала самої активної та діяльної участі у захисті країни, яка би не ризикувала життям, виконуючи бойові завдання і ведучи свої підрозділи, українських воїнів до переможної мети! Але не менше бажання висловитися викликають «викривальні» опуси окремих знавців, які примудряються нараховувати у нашому війську по декілька сотень генералів, немовби змагаючись між собою розміром власної недолугої вигадки…
Генеральське «щастя» – відповідальність за тисячі життів, за кожен метр української землі
Причому далекі від армії «експерти» одразу ж огульно зараховують генералів у піксельному однострої до когорти штабних консерваторів. Мовляв, нам потрібні нові обличчя, без совкових шор, без корупційного бекграунду. А на повірку за таким набором популістських штампів немає жодної конкретної суті, найменшого натяку на правду. А вона в тому, що не існує у світі армії, де б на підготовку та селекцію ефективного генерала не витрачалося б щонайменше 20 років інтенсивного навчання, служби у полі й казармі, здобуття командного досвіду, в якому є як успіхи, так і прорахунки. Офіцери, генерали – такі ж живі люди, як і їхні співгромадяни, але вони обрали краплену стезю звитяжця – дорогу не надто привітну, деколи жорстку. Очевидно, що українцям час провести генеральний генеральський лікнеп, аби раз і назавжди знівелювати гори брехні та купи інсинуацій, які засмітили наші медіа та людські мізки.
Та, передусім, щоб хоч трішки уявити генеральське «щастя», про яке так солодко щебечуть борзописці, слід зауважити, що це відповідальність за тисячі життів, за кожен метр української землі, неба і моря. Це важка ціна командирського рішення на війні, коли, як не крути, а без втрат не обійтися. Це приклад твій – особистий, мужності, чесності, щирості та майстерності. Турботливий батько і вимогливий керівник для тисяч синів та дочок. Ось ким є справжній генерал із справжнім щастям – без лапок двозначності…
І «розумникам», які дозволяють собі через певні амбіції, емоції поспішність у висновках, я порадив би вже без шор упередження поспілкуватися із першим українським генералом, який ніколи не служив у радянській армії – Олегом Мікацем, чи головним десантником країни Михайлом Забродським, знавцем кількох мов, героїчним Ігорем Гордійчуком, чи «генерал-кіборгом», як деколи його називають, Ігорем Луньовим. І таких персонажів дедалі більшає. Нещодавно генералами стали Артем Лучніков – перший заступник командувача морської піхоти ВМС ЗСУ, Дмитро Марченко – начальник Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення ЗСУ чи той же Андрій Соколов – заступник командувача військ ОК «Південь», колишній комбриг 72-ї ОМБР ім. Чорних Запорожців і багато інших. Згадані генерали – нова військова генерація, яка тільки умовно вчора пройшла випробування українською Масадою – Савур-Могилою. Їм не дорікнеш, що вони не нюхали пороху. Навіть натовці визнають: у цих хлопців є чого повчитися. Як і у звичайних бійців та сержантів, серед яких чимало справжніх, не лубочних бойових лідерів.
Так от, про цифри. На початку війни в українському війську служило майже 140 тис. військовослужбовців, що передбачало існування 157 штатних генеральських посад. Відомо, що відтоді чисельність ЗСУ загалом зросла до 250 тисяч. Здавалося би, пропорційно мала зрости і генеральська когорта, та ще й у особливий період. Проте наразі в наших Збройних Силах служить всього 110 діючих генералів, а не 300 чи 500, як декому привиділося. Причому це зовсім інша професійна якість такого керівного складу із вищим рівнем відповідальності й вимогливості, аніж у довоєнну добу. Повірте кожному цьому слову! Як і тому, що буквальна вартість генеральського звання є мізерною, адже за звання «генерал» військовослужбовець отримує лише на 70 гривень більше, ніж за «полковника».
У військових одна доля на всіх
Давайте дослідимо питання в іншому ракурсі. Скільки потрібно Україні директорів заводів, шкіл, ректорів університетів, очільників концернів, редакторів газет чи керівників громад або церковних парафій? Правильно – стільки ж, скільки існує згаданих закладів, установ чи об’єднань. Дивно, запитає читач, і що ж тут не так? А от що. Ці люди є своєрідними «генералами» – кожен у своїй іпостасі. Але ж їхню кількість ніхто не перебільшує, не піддає настільки активно обструкції їхній статус та імідж. І де були наші шановні «обліковці генералів», коли ще далеко до 2014-го напівзабуте суспільством та хронічно недофінансоване військо ледь животіло із практично тією ж кількістю генералів..?
Доречно поінформувати українців і про те, що у непростий історичний період 2014–2019 років у ЗСУ в середньому присвоювали приблизно 20 генеральських звань, тоді як в окремі попередні роки – 30, 32 й навіть 36.
Так от, Україна матиме стільки генералів, стільки потрібно буде, залежно від завдань сектору оборони, наявних загроз та прийнятих штатних стандартів.
До речі, порівняємо, а яке є співвідношення поміж офіцерським та генеральським складом у провідних арміях світу і в ЗСУ? Виявляється, що генералами в офіцерському корпусі армії США і ФРН є 0,5 % військових, у Великій Британії – 1,5, Італії – 1,6%, Туреччині – 0,9, а в Україні – 0,22%. Отже, Україна має значно нижчий показник частки генералів, проте у нас справді ще помітно більше старших офіцерів. Позитив у тім, що їх поступово стає все менше. І ця раціоналізація отримує схвалення у наших натовських партнерів і навіть у доморощених критиків.
Але ми дещо розчаруємо навіть тих, кого роздратувала і наявна кількість українських армійських генералів. Із усього обсягу генеральських посад – 110 справді займають генерали, а 47 – полковники. Вибачте, але вам вирішувати, кому вірити – фантазерам чи офіційним даним.
Ми лише на старті, й нам потрібен, приміром, порівняно з Ізраїлем, який часто ставлять у приклад, колосальний людський та економічний ресурс, щоби знову повернути Савур-Могилу, аби вона вже ніколи не пала. І так само сакралізувати її, як це відбулося із ізраїльською Масадою…
Нагадаю, що, виконуючи завдання в АТО, загинули три українські генерали. І ці люди не випадково там опинилися, а саме як керівники, котрі полягли в бойових умовах! І в свою останню секунду вони точно знали, що їх, як і рядових, чекає одна доля на всіх…
