Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 20 грудня 2024 року Президент України присвоїв 65 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України почесне…
Що змушує молоду людину, яка має так звану броню, що звільняє від військової служби, йти на війну? Як бойовий офіцер, що понад рік провів у районі антитерористичної операції, побував у найгарячіших точках сьогоднішньої російсько-української війни, зазнавши тяжкого поранення, ставиться до тих, хто «воює» у пивбарах і нічних клубах? Відповіді на ці та інші запитання знає житель міста Збараж, що на Тернопільщині, Петро Мандич.
— Розкажи, будь ласка, чим ти займався до того, як потрапив на цю війну, коли і як дізнався про початок широкомасштабного вторгнення?
— Працював бухгалтером-обліковцем, а про вторгнення дізнався, як і більшість пересічних громадян, з ранкового випуску «Новин». Буквально за кілька годин я вже був у Територіальному центрі комплектування. Оскільки в районі проведення антитерористичної операції я отримав непогану підготовку і добре знав, як поводитись зі зброєю, то сподівався, що протягом 2-3 днів мене відправлять туди, де вже було «гаряче». Наприклад, на Київщину. Та не так сталося, як гадалося: у місті я пробув більше ніж місяць, охороняючи з ввіреним мені взводом стратегічні об’єкти нашого району, оскільки існувала загроза проникнення ворожих диверсійно-розвідувальних груп з метою їх знищення. Ми, зокрема, охороняли міст через Дністер, який з’єднує нашу Івано-Франківську область з Тернопільською, водоканал, що забезпечує водою десятки тисяч людей. Коли загроза проникнення ДРГ зникла, роту розформували, а її особовий склад «розкидали» по різних частинах. Я потрапив до 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади, що на той час дислокувалася у Коломиї. Саме у цей час у Чернівцях формувався 2-й стрілецький батальйон, який мав увійти до її складу. І мене «перекинули» туди, де я обійняв посаду командира взводу і разом з ним незабаром відбув до Покровська — міста у Донецькій області, а звідти до села Верхньокам’янського. Там ми облаштували позиції неподалік Лисичанського нафто-переробного заводу. Завдання — не допустити просування ворога.
— Впоралися? Чи довелося все ж залишити позиції?
— Як на мене, то слово «залишити» доречне у тому випадку, коли підрозділ панічно біжить зі своїх позицій, не замислюючись над наслідками втечі, залишаючи на поталу ворогу своїх однополчан. Ми ж, виключно за наказом командування, передислоковувалися в інший район.
— А що скажеш про бої під Бахмутом?
— Якщо є потойбічний світ, а в ньому пекло, то не боюся туди потрапити: разом зі своїми хлопцями пройшов його у Бахмуті, вірніше, на його околицях. Адже по наших позиціях кацапи випускали десятки тисяч мін і снарядів, накривали і з повітря як за допомогою дронів, так і гвинтокрилів та літаків. Не помилюсь, коли скажу, що Бахмут є символом стійкості наших захисників.
— Ти, Петре, побував ще й і в інших гарячих точках цієї війни. Зокрема, після Бахмуту твій взвод воював під Соледаром, Берестовим, Білогорівкою — населеними пунктами, практично стертими з лиця землі…
— Так, ви маєте рацію: ці міста і селища зазнали страшенних руйнувань, оскільки «визволителі» гатили по них, як тільки могли і з чого могли.
— Ти зазнав вкрай тяжкого поранення…
— Це сталося під Білогорівкою. Мені загрожувала ампутація лівої руки. Діагноз звучав так: «неповний травматичний відрив лівої кисті руки». Але, слава Богу і слава моїм бойовим побратимам, мені надали своєчасну медичну допомогу, стабілізувавши загальний фізичний стан і зупинивши сильну кровотечу. У госпіталях Краматорська, Дніпра, Івано-Франківська та Києва я провів майже дев’ять місяців, перенісши вісім операцій. Попереду — ще кілька. Найближча — у квітні наступного року. Проведуть її у столичному інституті травматології і ортопедії. Ну а поки що я знаходжуся у розпорядженні командування 10-ї гірсько-штурмової бригади і перебуваю у Коломиї, виконуючи окремі доручення командування. А ще — чекаю затвердження військово-лікарською комісією висновку щодо придатності до проходження військової служби.
— Йдучи у 2015-му до війська, чимчикуючи вранці 24 лютого минулого року до ТРЦ, я думав не про те, як би повернутися додому з орденом чи хоча б з медаллю, а про те, що буде зі мною, з моєю родиною і, врешті-решт, з усією Україною, якщо, не дай Боже, на мою землю прийдуть московити. Я трохи обізнаний з історією України і відповів собі на це та інші подібні запитання. А відповівши, сказав подумки собі: «Петре, іди і бий цього лютого ворога. Інакше він вбиватиме твоїх батьків, твоїх дітей, всіх українців!»
Я не думав про нагороди, медалі та ордени. Я, як і більшість тих, хто став на захист України, думав про те, як вигнати новітніх фашистів і повернутися до своїх рідних і близьких живими і здоровими.
