Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
У них є лише декілька хвилин на відпрацювання по цілі — потім треба покидати вогневий рубіж, бо ворог одразу відповідає. За час війни українські артилеристи навчилися добре маскуватись та працювати швидко і якісно, вражаючи цілі з перших пострілів. А головною запорукою успіху вони вважають злагодженість підрозділу, адже лише абсолютна довіра до своїх побратимів дає змогу виконувати завдання на найвищому рівні.
Старший офіцер батареї одного з артилерійських підрозділів Закарпатської бригади Олександр на псевдо «Барін» з гордістю розповідає про своїх підлеглих, які щодня надсилають противникові «гарячі» привітання у вигляді 122-мм снарядів. Про себе ж говорить із зайвою скромністю, що його роль позбавлена героїчного епосу, бо він не бігає по передовій з кулеметом, а займається забезпеченням вогневої підтримки дій механізованих підрозділів. Проте це надзвичайно важлива робота, від якої залежить життя людей, які сидять в окопах і беруть на себе головний удар ворога. Недарма ж кажуть, що піт артилерії береже кров піхоти.
Колектив батареї різний. Хтось має за плечима вже з десяток років військової служби, але багато й тих, хто не має жодного бойового досвіду. Сам Олександр — артилерист зі стажем. Свого часу він закінчив Військовий інститут ракетних військ та артилерії в м. Суми, проте широкомасштабне вторгнення застав уже як офіцер запасу.
— Я народився в родині військовослужбовців, тому дитинство пройшло у військовому містечку. Тож обираючи майбутню професію, дослухався до батьків та рідних, які практично всі були армійцями. Так і став артилеристом. Проходив службу спочатку у Львові, потім у Мукачеві. Але, якщо чесно, мріяв геть про інше. І якось просто вирішив усе кардинально змінити і звільнився, — пригадує Олександр.
А мріяв чоловік про цивільне життя і власний ресторанний бізнес. Тож вирішив починати з нуля. Протягом 10 років він крок за кроком йшов до своєї мети, став керуючим ресторану і будував дедалі амбітніші плани на майбутнє. Однак у лютому 2022 року мусив про все забути.
— Як офіцер запасу я розумів, де моє місце. Збори багато часу не зайняли, 28 лютого я був у ТЦК та СП, де попросився в рідну Закарпатську бригаду — хотів бути поруч зі своїми хлопцями, а вже 12 березня ми були на Запорізькому напрямку. Спочатку я корегував вогонь артилерії, потім командир запропонував стати старшим офіцером на батареї, — продовжує розповідати «Барін».
Головне завдання Олександра — керувати бойовою роботою вогневих взводів батареї. Він відповідає за їхній стан, бойову готовність та підготовку особового складу. Словом, організовує все з початку й до кінця.
Ось уже майже два роки «Барін» з побратимами живе в посадках. Спочатку був Запорізький напрямок, потім — Херсонщина та схід України.
— Звісно, те, що я здобув відповідну освіту, допомогло, але все ж найкращим вчителем виявилася війна. Пам’ятаю бої на Херсонщині, коли був прорив. Піхота постійно потребувала нашої підтримки. Ми практично не спали й геть забули, що таке відпочинок. Наша старенька «Гвоздика» за день випускала по 30–40 снарядів. Але результат був того вартий, а про здобутий досвід у тих боях чи варто й говорити, — зазначає Олександр. — Особливо вражали мої побратими, які були родом з тих окупованих територій. Я дивився в їхні очі й бачив, що вони здатні на все. І хоча ворог намагався нас знайти і знищити, ніхто на те і не зважав — з якимось нелюдським запалом вони знаходили й нищили їх першими.
Основними цілями артилеристів є оборонні укріплення окупантів, їхня легкоброньована та важка бронетехніка, склади з боєприпасами тощо. На рахунку підрозділу «Баріна» вже чимало таких знищених об’єктів і, як впевнені гармаші, незабаром їх буде ще більше. Недарма ж їх називають «фахівцями ландшафтного дизайну». А якщо в них з’явиться іноземне озброєння, вони зможуть вкопувати противника в землю ще ефективніше.
— Хоча ми навчилися творити дива й на наших старих машинах, звичайно, хотілося б мати новіші, щоб працювати не на 100, а на 1000 %. Крім того, на їх опанування багато часу не знадобиться. Думаю, достатньо буде десь тижня. Ми взагалі тут навчаємося дуже швидко, — запевняє старший офіцер батареї.
На запитання, що допомагає йому долати втому, Олександр відповідає просто і без зайвого пафосу: «Підтримка одне одного, а ще армійський гумор, без якого на війні ніяк». Однак хоча військовий усміхався, в його очах плескався смуток. А все тому, що його батьківське серце розривається від жалю, бо його маленька донечка зростає без нього.
— Розумію, що пропускаю багато моментів у житті моєї доні, які вже не повернути. Але водночас знаю: такі моменти є у неї та інших дітей, бо ми сьогодні тут, — констатує Олександр.
Фото автора
@armyinformcomua
Повернення до повноцінного насиченого життя після важкого поранення — завдання складне, але цілком посильне для того, хто цього прагне.
Російського агента, який намагався встановити GPS-маячок на спецтранспорт з колони ЗСУ на Кіровоградщині, засудили до 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна.
Прикордонники Чопського загону затримали 49-річного закарпатця, який видавав себе за рибалку, щоб дістатися Словаччини.
На Сумщині аеророзвідники артилерійського дивізіону «Грім» 225-го окремого штурмового полку вистежили ворожу штурмову групу. Вони терпляче дочекалися, поки окупанти зберуться в одному з будинків села Олексіївка, після чого завдали точного удару 152-мм калібром.
Оператори безпілотних систем Сил оборони вполювали моторний човен російських загарбників разом з екіпажем.
Українські військові пояснили алгоритм прийняття рішень щодо ударів по місцях накопичення російських окупаційних сил.
Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…